Украинская лирика

У степ!
У степ! У степ! Де души як джмелі.
Напхать натхнення у кишені,
Виймати кожен день по жмені
Й строчить вірші великі і малі.

У степ! Де небо жайвором співа.
Де вітер думи навиває,
Бо він про все на світі знає,
Як небо плаче й дихає трава.

Читаю вірші сивій ковилі,
Вона мені усміхнено киває,
А все дзижчить, цвірчить, співає,
Цвіте і пахне на моїй землі.

Зберу дари на згадку зазвичай:
Собі – натхнення, звіробій для мами.
І пахне дома квітами й віршами,
Й духмяним степом трав’янистий чай.

***
Осіннім сумом услана дорога,
Дорога, що веде в останню путь,
А він у котре зазбиравсь до Бога,
Сварився, що не видно і не чуть.

Кряхтів, сварив немічну старість вкотре
Жалів, бо ллють дощі, він копачів,
Просив пробачити за слово гостре,
Не треба голосіння і плачів.

А вмер на Саву, в люту завірюху,
І за старим все плакало село,
Копали яму, на зиму-свекруху
Все лаялись, що снігу намело.

Не дивлячись на дідові поради,
Тужили всі, на різні голоси,
А він всміхався з фото винувато,
Мов і за смерть пробачення просив.


***
Піду під жовтий смуток осені,
Дощем умиті тихі вулиці.
А серце так бажає просині
І разом з яворами журиться.

Зріднюсь душею з жовтоокою,
Відквітну яркими гвоздиками
Калиною червонощокою
Займуся під твоїми вікнами.

Ти не помітиш сліз на китицях,
Смакуєш гіркуваті ягоди…
Я знаю, що життя не спиниться
І за дощами будуть райдуги.

Що прийдуть весни, рани гоячи.
Забуть… І край. І все відсунути.
Та зараз осінь і так боляче,
Що гірше годі і придумати.

***

Мама знову нас напоїть чаєм
З м’ятою, з пахучим чебрецем
І запахне чай той рідним краєм
І війне дитинством у лице.

Спогади зігріють наші души
І здається зупинився час,
Так лоскочуть ніс духмяні груші.
І вже комарі розгонять нас.

Вже світанок. Батьківські тривоги.
І розлука наче назавжди.
Все візьміть з собою у дорогу
Всю любов і душі доброти.

І розтануть в ранішнім серпанку
Найдорожчі люди на землі,
Крають серце батьківські жалі
І дитинства постаті на ганку.

А мовчання тягарем нависне
Наче від чогось авто тіка.
І образили від’їздом ненавмисне,
Серце ж як лещатами стиска.

Знов розтануть в буднях і турботах
Липа тата, мамине шиття,
Лиш коли постука в дім скорбота
Так огорне серце каяття
Й теплий спогад з іншого життя
З’явиться у третє, в п’яте, в соте.


***
Я на Барбі дивлюся
І в дитинстві в думках:
Целулоїдні пупси
У дитячих роках.

Ми тікали на баржах
Від лихої війни.
Я була трохи старша
Від тієї ж війни.

Я до мами тулюся,
А в душі жах і біль,
Мабуть світ весь здригнувся,
Як улучили в ціль.

І ці спогади куці
Заважають заснуть:
Целулоїдні пупси
За водою пливуть.

***
Ми розстались назавше,
Відболіло, пройшло.
Я простив тобі майже,
Що було й не було.

Вже загоїлись рани,
Залишились рубці:
Десять років омани,
На душі, на лиці.

Знов згадав – в серце коле,
Наче постріл в ночі:
- Не любила! Ніколи! –
Мені в душу кричиш.






***
Весняні гомонять струмочки
Несуть кораблики несправжні,
А небо, хоч голуб сорочки,
Як твої очі недосяжні.

Я б на кораблик без вагання.
І в невідомих далях зникнуть,
А що пішло твоє кохання –
Відплачу, відкричу і звикну.

***
Я йому кричала: «Стій!»
Голос вітер рвав.
Я йому кричала «Мій!»
Серце вкрав.

Якщо любиш – не іди!
Якби ж ти любив…
І ховала ніч сліди,
Та як би…

***
Хіба я осінь? Запитаю в себе.
І відповідь шукатиму до ранку.
В сльозі гойдається вечірнє небо
І хтось сховався в сутінках на ганку.

Постукав. За вікном так плакав вітер
Моє питання розчинилось в ньому.
Ввійшов юнак із сутінкових сітей,
Було щось в ньому рідне і знайоме.

Два вогника в очах його блакитних
Води напився й мнеться на порозі.
Чи затишок шукав душі привітній
Чи находились ноги у дорозі?

Хіба я осінь? Знов себе спитаю.
Мовчить душа, спить серце й моя доля.
А постать його в сутінках зникає,
А разом з ним знайоме щось до болю.

Тужило тихо листя наді мною
Ніч вже розчісувала срібні коси
І захитала сумно головою –
Ти – осінь.

Весна
А за вікном рукаста абрикоса
Гілки як руки, тягне до вікна,
В травневій річці миють верби коси
Із гаю соловейко спів луна.

Хмеліє сонце від садів квітучих,
Гудуть джмелі – невтомні трударі.
«Люблю» - шепчуть ніжно і жагуче
Іще невинні губи до зорі.

А дітлашня стриба в холодну річку,
І дрижаки не вигонять з води,
Щасливе у дитинства рідне личко
Й омріяні попереду світи.

До ніг лягає тихо квіт вишневий.
Розвісив травень хмари дощові
І довгожданий дощ пішов травневий
На радість саду, квітам і траві.

І коромислом райдуга в півнеба,
Після дощу повітря аж бринить.
Прийшла весна до мене і до тебе
І наших почуттів не зупинить.

Вже час весні збиратися в дорогу
Та літо інші барви принесе.
Вклонюся низько я життю і Богу,
Що маю щастя бачити це все!

Рай
А за вікном – ну просто рай:
Союз гармонії і згоди.
Ну не зберу думок і край:
Все очі п’ють красу природи.

На хвильку в зошит подивлюсь
І знов чарує погляд літа,
Хвилює й радує чомусь
Земля турботою сповита.

Зелене місто, молоде,
Свічки тополь, ялини, липи.
І незвичайного нічого ніби,
Та в душах щастя у людей.

Тут пролилася з неба синь
На землю озером безкрайнім,
Зникає в ньому сонця тінь
І кожний раз, немов в останнє.

Та день народжується знов
І місто світиться в промінні
Живе тут злагода й любов
І дні осяяні і калинні.

А за вікном ну просто рай!
І я піщинка цього раю,
Але я завтра відлітаю
У безнадійний рідний край.