Шлях серцем

26.12.1998р.        * 
Голос  розуму  шепоче  тихо:
-  Не  кохай  бо  буде  лихо,
Серцем  відчула  давно,
Лихо  буде  все одно.
По  вечері  до  мене  прийди,
В  мені,   кохання своє  знайди,
Забудь  в  цю  ніч  про  все,
Лише  кохай    і  все.
Мою  сльозу  ніжно  поцілуй,
Як  боляче  без тебе,  відчуй,
Над  моїм  коханням,  не  глузуй,
Кохай мене  і з ніжністю  цілуй.
               
17.01.1999г
               
Чому  з  тобою    холодно  мені?
Чому  змарновані   ті  дні
Що  нам  відведені?
Бо між нами стало НІ.
В цьому слові   загублені  вони,
Запорошені  листям  восени,
Кригою  закуті  на  завжди.
Серце  ледь  жевріє  вже  давно,
Але  чекає  все одно,
Коли  від  подиху  твого,
Від  рук  дотику  мого,
Зоря  кохання  нашого  зійде.
Час без  тебе   в майбуття  піде,
Вогонь розтопить  кригу  поміж нас,
В  обіймах  щастя  знайде час.

*

Там  де  смуток  був,  печаль,
Де  розпач,  безнадія,  жаль,
Де  море  сліз,  біль  в  душі,
І  смерть  стояла  на  межі.
То пекло,  чистилище  душі,
Та  помирати  друже не  спіши,
Тілом ти  живеш в  раю   завжди,
Коли  гульня,  забави  і  нема  біди.
Коли  в  грошах купаєшся як  у  вині,
З  розпусницями  в  часи  нічні,
Форми  бавлять  око  і  незаймана  краса,
Де  панує  розпуста,  там обман,  сльоза.
Біле чорне,  ніч і  день  завжди  разом,
Бог - душа, а  Сатана -  то  твій  розум,
Рай  і  пекло, тут  в  житті  без  змін,
Щастя   знайдеш, в  коханні неземнім

       *            

Доля  жінки  різною  буває,
Залежить  від  того,  чого  бажає.
Сміх  дитячий  душу  зігріває,
Сльози  доньки  серце  розриває.
Дитячі  негаразди  бачить  мати,
Та  не  завжди  раду  може  дати.
Вона  за  всіх  подбає,
Кращої подруги  не  буває,
Мама  серцем  відчуває,
Коли  дівча  страждає.
Юність,  найкращі  для тебе  часи,
Не  змарнуй  дівочої  краси,
Привабливих  спокус  чимало  є,
А  тіло  шовковим  блиском  виграє.
Дівчино   не спіши,
Дівочу  гідність  збережи,
Очима  голуба,
Дівчина  люба,
Прошу  тебе  як  мати,
Жінкою  не  поспішай  ставати.
«Матусю,  ненько,
Вклонюсь  тобі  низенько,
Краще  всіх  маєш  знати,
Мамою  теж  повинна  стати».

*            

Друже,  от  і  все,
Течія  життя  мене  несе,
В  бурхливе  море,
Туди  де  холод,  горе.
Де без  тебе  мене  нема,
Де  вічний  лід,  зима,
Де  хвиля  злості  ломить  кості,
Де безлад   на  помості.
Настав  той  час  коли  ти  є,
Й  тебе нема.  Життя  моє.
Давно  вже  не  горять  вогні,
В  душі   моїй.  Холодно  мені.
В  твоїх  очах  одне  лиш  НІ
Собою   засліплені   вони.
Померла  мрія  ще  тоді,    
Коли  в коханні  призналася  тобі,
Надія  довго  ще    жила,
Та  Віра  не  народжена  була.
В  душі  твоїй  десятки  літ,
Не  розтопили  лід,
Стільки  сліз  та  мук,  і  все дарма…
Вже  для  тебе мене  нема.
А  за  вікном  зима,
І  вини  твоєї  тут  нема,
Фатальна  зустріч  -  корінь  зла,
Долею  призначена  вона.
 
*               

Доле  прости   мені,  прости,
Тягар  гріха  допоможи  нести,
Хоч  боляче  мені,
Але  не  дай  забути  ті  дні.
В  юності  загублені  вони,
В  сльозах  потоплені  човни,
Проти  течії  не  слід  пливти,
«Коли  не  любить  він,  не  люби  і  ти».

*
Життя  ріка  гірка,
Бурхлива,  спокійна  і  стрімка.
В  якій  хотілося б  пожити.  Вибирай
Та  потім  Бога  не  картай,
Про  це розум  говорив  давно,
В той  час  його  не  чуєш  все одно.
Коли  душа  кохати  нам  велить,
Жіночий розум  спить.
Доля  безталанних  дів,
Не  має  берегів,
Уламки  розтрощених  човнів,
Горять  в  душі,  сотнями  кострів.
Моя  ріка  має  берегів аж  два,
Один  пологий, лиш  спокій  несе вода,
Інший  той,  що  в  душі  таємно,
Та  він  не  мій,  кохаю    його  даремно.
В  житті просто так  нічого  не  буває,
Кожен  свою  роль  зіграє,
Гріх  мій  лише  в  тім,
Зустрілася  не  з  тим.
            
. 
               
Донечці    5.3.1999   
               
Струмочки  весняні,
Мелодійні,    чарівні.
Куди  ж  ви  поспішаєте,  куди?
Ніжний  спів  води,
Земельку  рідну  купають
Дзюрочки  стоголосі  коси  чешуть,
Ручки,  ніжки,  тіло  відмивають,
У  погожу  днину  колискову  заспівають.
Донечко моя,  часу    не  гай,
В  садок  вишневий  поспішай,
Мелодію  відчуй  різноголосих  струн,
Струмочків  ніжний   сум.
Не  плач  і  не  сумуй  за  тим,
Що  минеться  і  розвіється  як  дим.
Коханням  не  клич   біди,
Слізьми  розпач  вмий  і  далі йди.
Дитино,  залиш  всі  справи  на хвилину,
Струмочка  відчуй  велику  силу,
Міць  і  ніжність   нерушиму.

*

Що  вечора  бачить  мати,
Як  лягає  дитина  спати,
Очі  від  сліз  червоні,
У  мами  сивіють  скроні.
Від  чого  мама  посивіла?
Чого  так  рано  постаріла?
Збагнеш  дитино  не  спіши,
Твій  сміх  їй    до  душі.
Якщо  негаразди  у  дитини  є,
Мамі  болем  в  груди  віддає,
Співайте  любі,  веселіться,
Я  щаслива,  за  мене  не  журіться.

*
Що  люди  називають  Раєм?
Шукаючи  його,   забуваємо,
Щасливі очі  у  дитини,
Сміх  веселий,  що  хвилини.
Рай  в  душі  моїй  завжди,
Пташиний  спів,  цвітуть  сади,
Пахне  хлібом  не  початим,
Старі  й  малі  вміють  вибачати.
Де  слів  поганих  не  знайдеш,
Війною  на  сусіда  не  підеш,
Людино,  живи  в  раю  тепер,
Від  щастя  ще  ніхто  не  вмер.

*
Потік   тяжких  думок,
Беззупину  біжить  струмок,
Питань  різних  безліч  є,
Відповідь на них  життя  дає.
Коли  в  душі  болить -
Чекати  серце  нам  велить,
Розум  прагне  в  тую  мить,
Все  по  своєму  рішить.

*
Струмок  залежить  від  думок,
Життя  тяжкий  візок,
Чим  менше  плине   дум,
Пустоти  заливає  сум.
Смуток  не кращий  помічник,
Від  проблем  ніхто  не  втік,
Життя  даремно  не  марнуй,
Його    правильно  будуй.
Проблемам  місце  відведи,
Залиш  їх  там  і  далі  йди,
Життя  на  місці  не  стоїть,
Вода  в  струмочку  ще  біжить.

*

Зелені  верби  над  водою,
Стежать  за  жіночою  ходою,
Вродою  своєю  милуються,
Веселяться  з  вітром  цілуються.
Між  собою  розмовляють  тихо,
Не  знають  вони  про  лихо,
Жінка  плаче  сивокоса,
Розхристана  стоїть  боса.
Про  лихо  верби  не питають,
Гілочками  сльози  витирають,
Від  злого  ока  приховають,
Колискову  ніжну  заспівають.
На  тихій  зорі  вечірній,
Деркач  помічник вірний,
Своїм  криком  розбудить,
Прохолодою  вітер  приголубить,
Гаряче  серце   остудить,
Верба  жінку  не  осудить.
Вона  підбере  розпущені  коси,
Босі  ноги  омиють  роси.
Сльози  душу  оновили,
Від  чого  коси  посивіли?
Цього  верба  знати  не  хоче,
Змарноване  щастя  дівоче.

*
Плакати  не  вміє  чоловік,
Від  цього  коротший  його  вік,
Життя  логічно  він  будує,
Над  сльозою  поглузує.
Чоловіче,  сльозу  цінуй,
Свій гнів в  душі  вгамуй,
Не дай  йому  цвісти,
За  слабкість  себе  прости.
Холодний  розсуд   маєш,
Постійно  в  житті  блукаєш,
Невже  досі  ще  не знаєш?
Від  свого  щастя  тікаєш.
Брехню  в  сім’ї  годуєш,
Коли  волю  над  усе  цінуєш,
В  сім’ї  не  гоже  вільним жити,
Нема  чого  за  минулим  тужити.
Послухай  душу  і  збагни,
Від  сім’ї  біду  відверни,
Винен   бути  не  може  один,
Давно  повзе  на  очі  дим.
Безжалісно  зір  роз’їдає,
Душа  в  диму  блукає,
Дарма  вихід  шукаєш,
На  гнів  права  не  маєш.
Душа  ще  досі  не  жива,
Коли  болю  в  ній  нема,
Щоб   життям  насолодитись,
Душі  пора  народитись.
Розвиватись  їй  не  заважай,
Частіше  в сльозі  купай,
Від  гіркої  правди  не  тікай,
Скоштуй  її  і  часу  не  гай.

*

Любий  сину  мій,
Завжди  життю   радій,
Часу  даремно  не  марнуй,
Життя  правильно  будуй.
Не  бійся  помилок,
Будуй  потік  думок,
Тіло вчасно лікуй,
Душу вчинками  відшліфуй.

*
Твій  подих  в  грудях  лоскоче,
Ти  моє  щастя  жіноче,
Димом  очі  роз’їдає,
В  поцілунку серце  замирає.
Роси  не  спадають  до  світанку,
Зацілуй  мене,  твою  коханку,
В  обіймах  страх  мій  погаси,
Не  поспішайте  досвітні  часи.
В  мене  коси  не  дівочі,
А  груди  до  кохання  охочі,
Спрагу  тіла  не  спіши  вгамувати,
Почуттям  не  давай згасати.
Чому  в  очах  твоїх  зима,
Літо,  Сонце,  а  тепла  нема,
Чудових  слів  чимало є,
Ти  радість  і  бажання  моє,


*
В  тиху  вечірню  пору,
Втомленому  думками  зору,
Відкрились  обрії  святі,
Ми  з  роками  вже  не  ті,
Далеко  в  лісі  постріли  лунають,
Костри  над  озером  згасають,
Траву  в  обійми  взяли  роси,
Верби у  воді  купають  коси.
Спокою  ніде  немає,
Пташина  пісня  лунає,
Вона    його  давно  чекає,
Серце  ще  й  досі  кохає.
Сонце  озеро  минає,
В  лісі  спати  лягає,
В  майбуття  день  поспішає,
А  серце  відпочинку  не  має.


*
В  дзеркальце  не  дивлюся,    постаріла,
Роки  беруть  своє,    потовстіла,
Діти  підростають, блиск  в  очах  згасає,
Нема  вороття,  біль  душу  розриває.
Жінкам не  хочеться  старіти,
Чому  так  рано  стомилася  жити?
Ще  нічого  не  зробила,
Лише  дітей    народила.


*
Наші  шляхи  зійшлися,
В  обіймах  ми  злилися,
Час  насолоди  настав,
Розум  цю  мить  проспав.
Насолода,  то  пусте  сказав,
Не  одну  ти  вже  впізнав,
Розлука  то  сестра  твоя,
Чому  ти  насолода  не  моя?
Шепіт  слів  твоїх дзвенить,
В  очах  туман  стоїть,
Ти  не  мій,  я  не  твоя,
Скорбота  ти  теж  не  моя.

*
Все  пройшло,  все  минулось,
Радість  і  біль  забулись,
На  це  відповідь  є,
Щастя  ти  не  моє.
Тебе  в  сльозах    не  купала,
Голосом  пташки  не  співала,
Не  будеш  ти  моїм  крилом,
На  хвильку  був  моїм  веслом.
В  воді  бурхливій  допоміг,
Себе  знайти,  і  той  поріг
Переступити,  для  життя  нового,
Не  бажаю  щастя    чужого.

*
Пусті  бурхливі  ночі,
Тебе  забули  мої  очі,
В  пітьмі  вже  не  шукаю,
В  житті  без  тебе  блукаю.
Все  ще  пам’ятаю,
Ніжний  подих  Раю,
В  якому    купалась,
Коли  з  тобою  кохалась.
Живу    й  досі  там,
Де  гарно  було  нам,
В  обіймах  завмирати,
Стомилася    чекати.
Моє  кохання  не  барись,
До  Раю  нашого  вернись,
Ще  пам’ятаю  не  забулось,
Невже  щастя   минулось?

                Думки.


 8.6.2012.   
В кленових листочках вітерець ховається,
Листочками наче м’ячиком кидається,
Шелестить, копошиться, мух забавляє,
Жукам спати не дає, з листочків скидає.
Життя летить неспинно,
Ранок настане неодмінно,
То коник на листочку гойдається,
Метелик від птиці ховається.
Сонця промінчик у гості завітає,
Вітерець поміж листя тікає,
Все навколо веселиться,
Життя радість дарує постійно,
В кленових листочках надійно.
Жабка зелененька на гілочці примостилася,
В болоті з сусідкою посварилася,
Відпочити прийшла, тай заквакала,
Своїм голосом дощик наплакала.
Загубилася серед листочків і я,
Нехай вибачить  кленова сім’я,
Думка моя на листочку відпочивала,
За життям на дереві спостерігала.
 

*
Думки наче діти, для чого?
Ні з того ні з цього
Починають вередувати,
Вони теж хочуть знати.
Де, коли, та для чого?
Розум плодить і для кого?
Вони повинні працювати?
Що і де пізнавати?
Розум наче дерево в листочках,
Натворив світів в синах та дочках,
Бажає творіння реалізувати,
Думки бажають  все знати.
Отак і живе й понині людина,
Не знає з якого роду полонила
Її хвиля думок, хто та для чого?
Туманом  мозок закрив - від кого?
Розум свої думки боронив,
Потім з братом, та кумом, так вічно,
Війна  думок одне з одним і публічно.
Коли мозок помирає,
Думок величезна зграя,
Летить на сусіда, брата, свата,
В пошуках домівки, померла хата.
Думки наче кленові листочки,
Падають на синів, страждають дочки,
Хто та для чого їх полонив?
Мозок помер їх самотніх залишив.

 
*

Чи довгий вік самотніх дум?
Чи годує їх брат, кум?
Як на справді  в світі думок живуть?
Ті хто давно чи тепер, куди ідуть?
Думками простір кишить,
Хто і куди в своїх справах спішить,
Шляхи наче в задзеркаллі невідомих,
 Хвилі думок жахливих, старих, та нових.
Живуть так як їх навчили тисячі літ тому,
Подібні злітаються в нову одну,
Коловорот думок їсть життя живих,
Будують горе, радість і сміх.


*
Як зійти з дороги чужих думок?
Чи варта трата часу? Ходок
По колу вічних страждань,
Як зійти з дороги чужих бажань?
Думок безліч народжує людина,
Ними зайнята кожна хвилина,
Та ніколи не знаєш,
Чиїх думок життя проживаєш.
Хто є ким для кого?
Боїться чужа думка, чого?
Питань безліч з’являється,
Коли розум від чужих звільняються.


*
Квіточка льону синенька,
Така ніжна і чепурненька,
На світанку прокинулась,
Поглядом до сонця полинула.
Сонечко миле над усе,
Воно їй життя несе,
До нього вона дотягнутись бажає,
Земельку та дощик теж поважає.
Поглянула вбік там сестричка,
А по переду братик, зелена косичка,
Стовбурець обіймає ніжненько,
Ряд листочків зелененьких.
У кожного голівки синенькі,
Такі ж чепурненькі,
В гору тягнуться тихенько
Вітер поле колише легенько.
Погляд зупинився на величезній ниві,
Шепочуться між собою в співі,
З вітром танцюють танок,
Кохання безмежного льонок.
 

*
Колискову не співала мати,
Бо не вміла співати,
Котик тихенько,
Мурликав частенько.
Колисав малу дитину,
Доля закрила і цю шпарину,
Для неї  нема неможливого,
Росла дитина, без страху жахливого.
Не жалкуй, що нема тепла
Душі рідної, бо їй не дала
Часу такого пора,
Тобі жити в пошуках добра.
То теж не є горем, лишень
Можливість дана співати пісень,
Добро творити дітям своїм,
Нехай це буде щастям твоїм.


*
Колискову співати і ти не вміла,
Щирого серця сила,
Змінила ту напастину,
Прийдеться співати сину.
Вчитися варто завжди,
Колискова руйнує сліди,
Тяжких думок щоденних,
Помилок незбагненних.
Заспівай благає мати,
Бо їй не співали, грати
Сталеві, табори з собаками,
За спів ломили хребти ломаками.
Така доля часів минулих,
Пів України таких,
З острахом виривається,
Радість і сміх, в долонях ховається.
Колискового співу почути,
Батько бажав, боїться бути,
В гармонії з світом  дідів,
Спів від злої долі боронив.
Про силу пісні знали,
В піснях Сонце благали,
Берегти весь рід,
Від хвороб та бід.


*
Земле, заплакана чому?
Розкажеш про біль кому?
Хто може відчути твої муки,
Обіймуть тебе чиї руки?
Теплом  сонячним зігріта,
До схочу водою омита,
Вітром ніжним залоскотана,
Вогнем в серці заклопотана.
Він тебе безпощадно розриває,
Ти одна в просторі - знає.
За образу людську гніваєшся таємно,
Мільйони років навчаєш даремно,
Хочу в обіймах заховати,
На твоєму тілі рани цілувати,
Можу тебе ніжно любити,
Підкажи, як тебе не згубити?
З тобою потрібно вміти розмовляти,
Нам даєш можливість спати,
Ти одна не спиш - Земле мати,
Дозволь рани твої залатати


*
Земелько матінко прости,
За зло, прокляття і хрести,
За те, що є чужим і зайвим,
За те, що в душах зникло сяйво.
Прости, що чути перестали,
Тебе руйнуючи себе вбивали,
Прости за подих злості,
Релігій шквал ломить кості.
Тобі й людському роду,
Кажуть, немає переводу,
Ти стогнеш від людського розуму й туману,
Народи всі введені в оману.
Ти головна і це не змінно,
Прости, ми змінимось неодмінно.
Дай дощу, та вітер ніжний
Весною, літом,осінню й зимою сніжний,
Подихом тебе та й нас, як діток бавить,
Земельку матінку, нехай кожен славить.


*
Є чотири дороги до Сонця,
Вітер вирує, ламає віконця
Що будувались не нами,
В полоні душа віками.
Вода друга дорога -
В тілі надруга
Закуті словами струмочки,
Емоції чорні шиють сорочки.
Третя дорога в ніч вічну  в’ється,
Темрява душі над світлом сміється
То образи та гнів нікчемний,
Лише злу вічному приємний.
День настає вчасно та вічно
Зло душ людських палить публічно,
В ньому основа життя та щастя,
Его’їзму день зруйнувати не вдастя.
Стежини життя  та долі,
Починається день, у синьому полі.


*
Вечір в долині,
В небесній сині,
Спів солов’я ,
Гори, моя сім’я.
Вітання шлють комари,
Нема сміху дітвори,
Місячний блиск виграє,
Надвечір’я щастя моє.
Лоскоче щічки вітерець,
Навколо пахне чебрець,
Весна гори кохає,
В червоні маки вінчає.

*
Квітка весняна,
Снігами вбрана,
Першою розквітає,
Зиму з весною вінчає.
В снігу зростає,
Весну вітає,
Квітка маленька,
Чого така сумненька?
Коли Сонечко ховається,
З хмаринками гуляється,
Не сумуй рідненька,
Чуєш пташечка раденька,
День пісеньки співає,
Радісно весну зустрічає,
Не ховай Сонечка хмаринко,
Просить весело Даринка,
З квіточками грається,
Сонечко обійняти намагається.


*
Я люблю тебе Боже за те,
Що в моєму Раю  садок вишневий цвіте,
Пахне зелена кропива,
І цілюща травнева злива.
Все чим збагачена Земля,
Зорана вчасно рілля,
Чорнобривці сіяти мати  навчала,
Рід свій любити привчала,
Праматір Лель тобі рід поклонявся,
Тато Ор, тебе шанував і боявся.
Ладу любили, бо життя цінували,
Полеля щиро вихваляли.

*
У погожу днину,
До слоника в гостину,
Завітали друзі з вітаннями,
Подарунками й щирими побажаннями.
Сміялися, раділи, розважались,
На слонику катались,
Смуток, мріяна, пустун,
Згуба, равлик, веселун.
Аж до вечірньої години,
Схаменувся слоник, нема родини,
Кликала, прохала мама обізватись,
Досить в смутку своєму ховатись,
Зраділо слоненятко мамі й тату,
Не помітив, що загубив свою хату.


 *
Мене благає Сонечко,
Відкрий своє віконечко,
Промінчиком торкнуся,
Тобі щиро посміхнуся.
Бавитись бажаю,
Не ховайся, благаю,
Твоїм оченятам спати
Досить, пішли гуляти.
Ранок танцює танок,
Зігріті поріжок та ганок,
Весело кружляють мухи,
Сплять тільки темряви духи.
               
*
Я мандрівник равлик,
Приваблює мене щавлик,
Що росою огорнувся,
Поки промінчик його не торкнувся.
Сонечку  не радію,
Бо маю велику надію,
Доповзти до грядки,
Хочеться в затінку спатки.

*
Бурхливі хвилі Янь та Інь,
Кидають на життя людське тінь,
Бавить роздумами наші душі,
Води більше, ніж суші.
 Кипить вона в моєму тілі,
Яню думи не зрозумілі,
Та й Інь не квапиться,
Вогнем він бавиться.
То є цілий світ,
А ми, тканий ними цвіт,
З чорного в білий,
Біжить час милий.
Хвилі вічного буття,
Для розуміння мало одного життя,
В іншому все навпаки,
З білого в чорне йтимеш поки,
Не збагнеш, що той, хто поряд йде тихо   
Твоє смертельне лихо.

                Чиста.
Те, що бачить око,
Близько та далеко,
Є реальністю буття,
Чиста відповідальна за життя.
Це світ не видимих речей,
Без тіл фізичнфх та очей,
Розуму сміття мете до кучі,
В кутках хатини величезні кручі.
Багато поверховий дім,
Страшно жити в нім,
Бо сусід, що вище
Під твою дудку свіще.
Чиста славетна пані,
Виконує роль няні,
Для наших образів таємних
Воїнів сил темних.

      Шаста.
Шаста  має на цей світ свій погляд,
Розносить сміття на всенародний огляд,
Щоб розуму не було сумно жити,
Міг до віку  в смітниках тужити.
В ньому є все, що таємно будували,
Що їли, та те в чому спали,
Дідусі, бабусі, татусі та мами,
Від лісів до небес всіма кольорами, 
Бог отець, що розумом зветься,
Сам над собою глузує й сміється,
Тільки людина, знати не бажає,
Лабіринтами смітника блукає


     Доля.
Доля важлива деталь життя,
Вона йде з минулого в майбуття,
Через гори бруду та сміття,
Від реальності в забуття.
Хто спить та зневажає її,
Жалить страшніше змії,
Вона богиня живого, що є,
Горе та щастя всім дає.

*
Заздрість одноруке, косооке,
Життя її одно боке,
Залежить від сусіда,
Бо він її біда.
Душу зжимають лещата сталеві,
Погляд злий і металевий,
То є нестерпна образа,
На тридцятий поверх виросла зараза.

*
Павучок і павутинка,
На двох одна хатинка,
Мирно жити вміють,
Здобичі радіють.
От би нам у них повчитись,
Як жити поряд навчитись,
Волю іншого поважати,
Нас  би  вчила мати.
Подихом життя матінки Землі,
Хай дихають  дорослі й малі,
Променням  життя - тата Сонця,
Відкрийте свої віконця,
Води - тіла Землі святої,
Тчуть безмежні сувої,
Щоб  життям ділитися,
Бери її не варто молитися.

*
Відхили страхів браму,
Варто знати тата і маму,
З чого бере початок життя,
Рівчачок - майбутнього буття.
Під твоїми ногами  камінчик,
Від цілого промінчик,
Він бажає собою поділитись,
Благає ніжно на нього подивитись.
Віддати свої суми та біль,
В обмін на щастя та ціль,
Яку ти намітив в житті досягти,
Довірся йому, може тебе вберегти,
Від чужої біди та дурості,
Несе в собі мільйони років мудрості.
Знайди спільну мову, в променях Сонця,
Це тато і мати Земля, відкрий їм віконця.

Вчительці.

Жайворонка спів лунає,
До злету закликає,
До висот святих підняти,
Мрії теж можуть літати.
В піднебессі ніжний спів,
Плине потік ніжних слів,
З ваших вуст приємних,
Тяжких зусиль не даремних.
На свіжо-зоряних ланах,
Зерно добра в словах,
Зілля в душах виривати,
Любові дітей навчати.
Пісня, що з душі виривається,
В дитячих серцях ховається,
Вчасно ніжності зерно посіяне,
То щастя не омріяне.

Донечці.

В купелі солов’їних пісень,
З ранком зустрічається день,
В сонячнім промінні бавлячись,
В життя ввірвалась сміючись,
З дзвіночками, що до школи закликають,
З хмаринками, що на небі зникають,
З струмочками, що не блукають,
З квіточками, що по осені розквітають.
Юність золота, настає бурхливо,
Оченята дивляться мрійливо,
Все розпочинається знову,
Моя зрілість, з юністю веде мову.

*
Сміється у віконечко,
Даринці Сонечко,
Вітерець хустинкою бавиться,
Він суворий  свариться.
Обіймає Сонечко Даринку,
Вітер просить на хвилинку,
Погуляти йому хочеться,
Даринці смішно, він лоскотиться.
Дитині приносить втіху,
Сонечко не дай статися лиху,
Даринка дощиком вмивається,
Сонечко за хмаринками ховається.

 *
Радіє татусь раненько.
Відкрила оченята  ріденька
Рученятка до матусі підняла,
Дитина проснулася мала.
Весело гомонить з татусем,
Вона його любить над усе,
З дзеркальцем вітається,
Матусі щиро посміхається.
Розбудило Сонечко Даринку,
Привітала дівчинка хмаринку,
Сміхом дощик розігнала,
В садочок з татом поспішала.


Світ загублених речей.

Горе ж мені горе, загубився,
Від цілого не навмисне відломився,
Тепер воно мене забуло, оце лихо
Добре було разом, язичок плаче тихо.
Ми звіряток оченятка,
З нами гралися хлопчики й дівчатка,
Ми зіниці пташечки, що співала,
А ми ляльчині, яка до десяти рахувала.
Я ґудзик від шубки дитячої,
А я від курточки хлопчачої,
А я слугував вельможній пані,
На кофтинці багряній.

Сон
09 .09 2009

Час спати голос сну шепоче,
Сумнів серденько лоскоче,
А чи варто засинати?
Розум хоче знати.
Варто, варто сон шепоче тихо,
У вісні чекає втіха,
Дрімота розум забавляє,
В поле роздумів відволікає
Вечір вже на дворі господарює
Темінь світом володарює,
В життя прийшов відпочинок
Ранок легкий на починок.
На світанку все з початку,
Не заважай вічному коліщатку.
Його спинити не в змозі людина
Цінуй життя, варта кожна хвилина,
Марна трата часу на хвилювання,
Полинь в потік малювання,
Там час летить неспинно,
Будеш щаслива не одмінно

*
Візьми в долоньки дитинко,
Сонячних променів краплинку,
На щічку посади гратися,
Тобі потрібно гарно сміятися.
Сонечко посміхатись допомагає,
Лихо, хвороби, смуток відганяє,
Ніжкам дай погратися,
Вони теж бажають сміятися.
Від сміху дитячого Сонце радіє,
Зло в Землю тікає горе сивіє.
Смійся дитино  рости що хвилини,
Спіють суниці, чорниці, солодка малина,
Сонечко ягідки в радість одягає,
Тепер дитя здоровим зростає.


Болотяний дух.

Я болотяний дух,
Контролюю життя мух,
Веду бесіди з жуками,
Марную час із павуками.
В’юнам даю пораду,
Змій картаю за зраду,
З мохом лад находжу,
Містки з великим світом  лагоджу.
Сонце контролюю,
Райдуги малюю,
В царстві, де є все початком,
Земель родючих є зачатком.
Не злий я і не страшний,
Гарненький, добрий, чепурний,
Не відомим вам світом володію,
Майбутньому будую я надію.
Мрію всьому навчити вас, що є,
Для цього вічне життя моє.

*
Люди людоньки співайте,
Весну звеличайте
Бусли прилетіли,
В майбуття двері відкрили.
В минуле зима відійшла,
Нова квітка зійшла,
Трава відродила земельку,
Пора саджати картопельку.
Все починається знову,
Шануйте себе, та рідну мову,
Ранок який росами вмивається,
Полель променем в вуса посміхається,
Леля тіло землі лоскоче,
Кожне звірятко нап’ється, коли захоче

 *
Сліз боятися не слід,
Пора помислам міняти хід,
Вона чистої душі роса,
Проблемам чесана коса.
Біль - сльоза вгамує,
Місток в майбуття збудує,
Жах змиє потоком,
Душу наситить  живим соком.

А  хай,
Силу суті знай,
Не до оціниш,
Життя собі спиниш.
А хай руйнує життя,
Назад нема вороття,
Все з’їсть темна сила,
Якщо її до себе людина впустила.
Мати не навчила сина,
Що, а хай погана людина,
Такої думки світ людей,
Що сповідують Сонце, а не тіней.
Темряву душі лінивої,
Без відповідальної і хтивої,
Ні не чорти світ руйнують,
В людині емоції вирують.
В слова одягаючись бездумно,
В тілі а хай жити не сумно.
Жорстокий світ, що хата скраю,
Ви як собі хочете, а я собі знаю,
Мовить той хто в  суті замкнувся,
В темінь безвідповідальності одягнувся.
Чому Україна ненька й досі,
Молиться чужій Бозі,
На своїх, а хай поклала,
Життя в своїм домі руйнувала 

*
Відблиск Сонця,
Із твого віконця,
Шле мені привіт,
Божий заповіт.
Мій коханий,
В проміння вбраний,
Небом голубим посміхається,
В ночі місяцем вітається.
Все в тобі могутнє,
Не відоме мені майбутнє,
Що, коли і як?
Дай мені знак.
Спів небесний хочу чути.
Любов твою не забути,
Знаки неба знаю - Сонце
Сили життя  шле через віконце.
 
*
Ти тінь моїх доріг.
Перехрестя - мій поріг,
Смуток - спів душі,
Шепочеш - не гріши.
Посланець моїх думок,
Повінь, згарища димок,
Злет моїх пісень,
Я ніч, а ти мій день.
Ти все, що не збагненне,
Кохання, вогнище шалене.
І все, що є в тобі таємне,
Твій подих, вітер буревій,
Сонцю і дощу ти свій,
В словах знаходиш згоду,
Дуба маєш вроду.
Поглядом калину поламав,
Те щастя, що  ти дав,
В мені  жінку розбудив,
Сором - щастя розгубив.
Поцілунок ти не жданий,
Погляд твій коханий,
Пішов у майбуття,
Таке воно  життя.

*
Твої очі прозорі,
Як вечірні зорі,
Погляд любий - мрійливий,
Подих як море - бурхливий.
В далечинь вдивляєшся,
Мого зору лякаєшся,
Все в тобі кохане,
В глибину моря вбране.
В тобі  Сонце ховається,
В очах зіронька кохається.
Русалкою в ніч піду,
З тобою спокій знайду.
Я твій щасливий сміх,
Синьооке море - мій гріх,
Твій чорних вод - очей пітьма,
Кращих для мене поки  нема.


*
Сонячний зайчик лоскоче,
А серце тепла хоче,
Темрява в очах настає.
Ти кохання моє.
На мені погляд зупиняєш,
З іншою розмовляєш,
Поглядом роздягаєш таємно.
Зайчик лоскоче - очам темно.
Його серце не хвилює,
Він картини малює,
На шовковій шкірі,
Бажання його щирі.
Не довго зайчик палає,
Сонечко його не кохає,
Зникне дзеркальний блиск,
У зайчика впаде тиск.


*
Солов’їна мелодія лунає,
Під яку душа бажає,
Вести з Богом мову,
Пташка не знає втому.
Співає з вечора до ранку,
Мене хвилює на світанку,
У небесний простір вічний,
Зупиняє подих - вітер зустрічний.
В твоїм співі летіти - бажаю,
Твоєю піснею стати - жадаю,
В поцілунку Боже мій,
В руках милого зігрій.

*
Знову в мріях загубилась,
З тобою там зустрілась,
Відчула наче на яву,
Мрії, я в вас живу.
Там собі дозволю,
Сльозам дати волю,
Розпач в мріях  залишу,
Люблю щасливу тишу.
Купаюсь в оченятах любих,
Загублюсь в рученятах грубих,
З ласкою піду  в змову,
З Богом заведу  мову.
Серце слухаю биття,
Чи з мрій  буде вороття?
Поки там моя хатинка,
Мого життя зупинка.


*
Квіточка в росі купалась,
З Сонечком кохалась,
Пелюстки ніжністю палали,
Метелики радісно літали.
Сонячно - квітковий рай,
Квіточко - часу не гай,
Роса не вічна,
Краса твоя одвічна.
Роса по обіді спаде,
Краса квітчана відійде,
Час свій всьому даний,
Візьми красу коханий.
Весна квіточками відцвіте,
Без ніжності щастя вже не те,
В виру життя заміть,
Кохання росою не з мить.

*
Квітковий рай,
Зелений гай,
Дівочий сміх,
Безліч таємних доріг.
Тяжка твоя хода,
В слідах лишається вода,
Розпач, безнадія, гріх,
Щастя чути твій сміх.
Лісова поляна веселенька,
Суничка червоненька,
А ти ідеш без зупинки,
В очах твоїх хмаринки.
Весь ліс пройшов,
Чи ти знайшов
Те чого шукав?
Чи не даремно там блукав?

*
Жорстокий світ  очей,
Зміїне жало  речей,
Подих вітром мерзлим пронизає,
Нещадно жалить і зникає.
Переступили той поріг,
І перехрестя тих доріг,
Де іскри серце сушать без останку,
Вже для нас нема світанку.
Сльоза палить і погляд не гріє.
Від безнадії чоло змарніє,
Коханню ні  чому  сказав?
Ти ж його іще не знав.
Для нас Сонечко зійти забуло,
Примушує зруйнувати все, що було,
Піти - кращий вихід для мене,
Будь щасливий - нехай лихо  обмине.

*
Хто ми є у цьому світі?
Як колосочки в житі,
Дозрівши хлібом став,
Вижив той, хто в землю знов попав.
Ми для кого хлібом є?
У нас душа і мозок є,
Хто їсть з людських душ страви?
Для чиїх рук забави?
Смішно - бо плакати нема змоги,
На Землі і на небі без допомоги.
Хтось кричить -  людино проснись,
Інші радять спи і томись,
Даремно мріями простір не годуй,
Це не життя  планів не будуй.
Все рівно є той хто має право,
Гнобити люд на ліво і на право,
А ти завжди будеш винен,
Бо не для себе жити повинен.
Комусь солодкого захотілось,
Через годину все змінилось,
Нас їдять постійно,
На Землі і на небі не надійно.
Плачеш - одна структура сита,
Смієшся, ти ж не з колосочка жита,
А з клітин нервових  тіло,
Якщо болить  -  це твоє діло.
Та в цьому горі ти не сам,
Кожного свої структури гам, гам,
Плакати, сміятись стидно,
Нам нервових клітин не видно,
А там війна, шабаш страшенний,
Ти без захисний, нікчемний.
Хто ти є людина?
Чиїх тіл клітина?
Нам ні, а їм відомо,
Розумом, гріхом свідомо
Закрили, щоб не було видно,
Закону природи згідно,
Повинен жити в таких умовах,
Ти невільник, в їхніх змовах,
5% мозкових клітин відкрили,
Помирати живучи - розуміли,
Що ми ніхто, страва лишень,
Гроші для чужих кишень.
Людино не багатій і не надійся,
Ти ніхто, над собою посмійся,
Вернись в минуле й подивись,
Для тебе нема нічого і не гнівись.
Молитися нема кому, ні тут ні там,
Живи як вмієш, не вір богам,
Все це ілюзія, жарт і сон,
Живи для себе з собою в унісон.
Клітинка серця, ти ж її не відчуваєш,
Вона молиться, а ти й не збагнеш,
Гнівається, плаче, а ти живеш,
Від чого їй боляче туди все рівно ідеш.
Бо життя шлях тобі диктує,
Клітина структуру серця будує,
Ніхто тебе почути не зможе,
Жити правильно - розум допоможе?


 *
Не чекай манни небесної,
Не забувай наснаги тілесної,
Ілюзіями розум приспали,
Хто винен, що в житті  ні разу не встали.
Колисали казочки отців святих,
Гнівались  не на тих,
Хто є причиною  всіх бід,
Розтопіть в своєму серці лід.
Від зла трясетеся в лихоманці,
Гроші пливуть у чужі гаманці,
Правду шукати дарма,
Винних у  горі нема.
Совість хвилює тебе?
Бо не любиш себе.
Хочеш чекати? Чекай.
Іншим не заважай,
Йти в далеку дорогу,
Шукаючи життю допомогу.
Не вини того  хто її має,
Бо він добре знає,
Треба йти, а не чекати,
Інколи слухайте діти, що каже мати,
Ваш погляд інших планів,
Не беріть бідності обманів.

*
Я в тобі і ти в мені -  Дух святий,
Я сила твоя, а ти подих мій,
Ти змій мудрості часів минулих,
Пам'ять гріхів і подвигів за булих.
Ти знаєш де і як правильно пройти,
В мені є все, а ти безмежні світи,
Ти плачеш, а я сміюся в темряві німій,
Бо  разом ми, я твоя а ти мій.
Шляхів не мало знайшли, щоб разом йти,
Хто підкаже де, коли яким прийти?
Щоб стати одним  цілим,
Проживши життям єдиним.
Ти цілий світ в мені, а я в тобі,
Без тебе в смутку тяжкому, журбі,
На вічні пошуки приречена,
Погляд мій тобою я наречена

*
Ти де мій струмок?
Потік  думок,
В чиїх дверях загубилась?
Свої шукати я стомилась
Де мої вітрила щоб летіти?
Куди поділись бажання, щоб хотіти?
Як в океані сліз себе знайти?
Душі місток - де мої світи?
Кого звинувачую  дарма?
Біда моя - у розумі зима.
Льодову кригу нічим розтопити
Сама повинна захотіти так вчинити.
Якщо когось думками штурмуєш,
Його життя турбуєш,
А чи маєш право?
Життя це не забава,
Його родила мати -
Ти повинна знати:
Життя цінніше над усе,
Воно відповідь з часом принесе.

*
Доле моя пробач  татуся та  неньку.
Відведи  на  стежину рівненьку,
Чужої волі програми відверни від  Долі,
Надто колючі стернини на скошеному полі.
Дозволь   життя споглядати,
А не чужу стерню топтати,
Свій хліб їсти, щоб голод вгамувати,
Долю дитини в її руки віддати.
Своє життя прожити  бажаю,
Тебе Доле  благаю,
Верни мені дорогу, що волею зветься,
Нехай на віки чужа відвернеться.
Моя доля з волею повінчаються,
Завидющі вовки порозбігаються,
Волею Долю покохаю
Як потім жити сама собі знаю.
 Зумію в собі Сонечко створити
 Добре волею  зумію володіти,
Нехай  світло - журбу  вгамує,
Долю,  та життя  не турбує.

*
На шляху долі,
Програми чужої волі,
Безжалісно в душу плюють,
Нехай їх чорні ворони заклюють.
Очі злі, заздрісні  та темні,
Чужі агресії від  долі від’ємні,
Берегти волю - долі своєї,
Очі світлими лишати від темені чужої.
Темряву, що на перешкоді,
Стоїть вічно, обійти та й годі.
Стражданням минулим,
Дозволити померти - болям не забутим.
Долею своїх помилок,
Не годувати  діточок,
Дозволити буревіям тілесним,
Та вічним силам небесним,
Шлях очистити і оновити,
Сили волі - не варто губити.
Свою волю дарувати не слід,
Не варто будувати чужих бід.
Чужі бажання своїм хлібом,
Не треба годувати -  боляче буде обом.
Бо від цього інші страждання зазнають,
Їхні та  ваші бажання єдності не мають,
Різниться кожного долі шлях,
Знати свій кожен бажає,
Сила страху в цьому заважає.
Якщо крізь нього на осліп ітимеш,
Світло в душі тілесне нестимеш.
Адреналін, захисник тілесний,
Душі ангел охоронець небесний.
Тіло та душа одне ціле,
Життя таке мінливе,
Не залишати слідів у темряві свідомій,
Йти по стежині не відомій.
І час настане неодмінно,
Життя воно перемінне.

*
В полі страждань,
Розквітла квітка бажань,
Лише раз на тисячу літ,
Єднає в собі пітьму і світ.
Кольором дивним палає,
Темряву страждань поглинає,
Біль душі матері - Землі,
Плачуть в той час дорослі й малі.
Квітка бажань,
Не любить вагань,
Хаос та зло руйнує,
Порядок життя збудує.
В той час душа Сонця танцює,
Промінчиками квітку цілує,
Духи води, вітру та неба
Співають, пісні лунають, так треба.
Все в той час оживає,
Ще мить і все минає,
Життя вільне й щасливе настане  тоді,
Коли людство, бажання вірне збудує в біді.


*
Зачіска, погляд - сивину ховаю,
Біжу кудись від себе - знаю,
Час поглинає кожну мить,
Минуле в майбутньому стоїть.
Змінити не можливо сам процес життя,
Назад подивишся - вилетиш із майбуття.
Не спіши - злом завжди є бажання,
В минулому зруйнувати страждання.
Так жити - витрачати життя,
Гальмувати процеси майбуття,
Жити чисто не творити бажань,
Сміливо йти в перед без вагань.
Не шукай суті гріха в поведінці своїй,
Не лови журавля в долі чужій.
В минулому - теперішнє не знайдеш,
Зупинка процесів на мить - пропадеш,
Колесо життя зупинок не має,
Розчавить -   воно пощади не знає.

*
Дивно, та не марно жити хочеться але болить,
Роки страждань, темряви та страху це не мить,
Закон життя чи стиль, хто нав’язав?
Чужими долями ходити, хто зобов’язав?
Аби питаннями не руйнували темряву, ті
Хто світ ілюзій творить на самоті,
Чи в купі?  Смердить цей світ, всі живемо в дупі,
Робимо вигляд, що щасливі. Сміття ловимо у супі.
Погляд той, що від болю шукає порятунку,
Подих затамований від страху, шлунку
Не все рівно, що до рота лізе, аби мовчав,
Смердить навіть думка, як би ти Бога не благав.
Надія - це те болото, що першим тіло обіймає,
Любов у ньому не горить, тліє й згасає,
Не народивши собі подібних звірів зла
Та смутку, Віра закриє на завжди. Козла
Знайдете, лупцюватимете завзято й щиро,
Куди ж ти завела це людство сліпа Віро?
Дощ, пил та бруд з Землі миє
З усього живого, та не з тебе людино. Тліє
Та не горить твоє життя, сто літ це мить,
Бруд залишається, від нього  Землі болить.
Темрява ночі то пусте, день настане,
Змінить все, не змінною людина є. Не перестане
Руйнувати світло, своїм життям в ілюзіях. Багнюка
Створена стражданнями, тепла не дасть гадюка.
Надії гниють в тобі - сміх чи то сльози,
Все дарма, не нищить, а родить біль. Грози
Боятися не варто, несе в собі порятунок всім,
Тільки не тобі людська скорбота, блискавка та грім.
Що ж повинна знати мати?  Аби не творити
Те, що не гниє, не тоне, нічим  палити.
Бо вогонь сил не видимих не має змоги,
Лишень секс та гормони, руйнують гнилі дороги.
Але це гріх, не можна рвати пута,
Якими душа в тілі на віки прикута,
Аби тихо людьми володіти - бо вони зграя.
Овечкою стати легко, волі нема й вогню тілесного, Майя
Весь світ в минуле тягне, аби не жити.
Бо вільною людиною не можливо володіти.
От і все, що мала  казати, чи то волала, боячись
Болю та страждань. Тепер  вони померли. Житиму сміючись
Як в дитинстві. чи то сумнів володів багнюкою?
Та дарма хто, та як, аби самій не стати гадюкою.


*
Всі страхи, що створені в уяві,
Як мильні кульки в світі Наві,
Лопають одночасно і в мить,
В моменти коли життя страшить.
Все те, що не відомістю зветься,
Нехай страх на шматочки рветься,
Я вільна та вільні діти,
Довго ж не знала куди  його подіти,
Як розірвати пута якими до страху прикута.
На жаль не вбиває їх спокута.
Лишень чіткий розуму шлях
Без ілюзій, страхів та обману, в прах
Через вогонь та воду, знищую пута,
Що до світу Наві прикута.
Була ще з дитинства, а тепер
Страх в мені,  помер.
Мечем світу Яві відсікаю світ Наві,
Житиму в щасті тоді і тепер, світом Праві
Йтиму, меч Яві нестиму відкрито,
Тепер все зло буде побито.

*
«Ти бачиш світ, що межам не слугує,
Вічність, вона в тобі вирує,
Цей шлях пройти не кожен зможе,
Вічність не всім допоможе.
Розуму кордони не потрібні і душі,
Розкривати очі, серце іншим не спіши,
Воно життя гірке, п’янке та темне,
Не всім до смаку та приємне».

*
«Не вірте у квітку надії,
Горе несуть такі мрії.
Чому ти спиш людино й по нині?
Що ранку росою плачуть, маргаритки сині.
Тиша шовком обвила плечі». Що зі мною? Як розуміти? ……
Розум не цікавий тиша не приваблює. Відключена.
Тук. Тук. Де ти моє Я? відгукнися. Не розлючена. Жити, жити…
Воду, сили життя пити.. пити.. я не одна, мільйони таких по світу
Блукають, в пітьмі старого плану життя, себе в цій багнюці шукають.
«Від болю душі страждають, в рамки минулого не вміщається їхня сила,
Мати не того бога молила, коли крила відмовляли летіти,
В старі міхи молоде вино не варто лити,
Її здатен розуміти той хто раніше почав жити.
Індиго, розумом  світу старого, жити навчають сліпі та померлі,
Читати намагаються їхні долі, живучи в темній неволі».

*
Скажи, для чого вічна війна?
Від цього в мене доля сумна й не веселе життя.
Краде, надія на спокій, чи до війни веде вона того, хто нею жити бажає?
Щасливим бути хто заважає?
Чи є десь інші дороги, де не живуть Демони і Боги?
Реальність тепер різноока.
У війні – життя кособоке.
Як зупинити ті сили, що рвуть на куски життя людське?
У творчість шляхи вузькі,
Та й на них перешкоди щомиті виникають,
Бо потвори ще не ситі.
Та й зупинить їх хто?
Зняти б з плечей війни пальто...
Творчість грайлива, весела, щаслива.
Юність довірлива, ніжна, вродлива.
Так би до смерті в таких потоках жити…
Досить одне на одного бруд лити!

*
«Від потреб чужих звільнившись,
Тихо Ладі помолившись,
Піднімешся й підеш,
Туди де своє щастя знайдеш.
Станеться тобі в нагоді
Минуле, знадобиться в пригоді,
Шалений біг життя, що був колись,
Вітрам забутим помолись.
Задовольняти потреби чужі,
Це жити на межі,
Між двох світів, що людство творить,
Сміття звалище хвороб, думок та слів, що вмить
Нищить все живе й щасливе, туман в очах
Чужих потреб, а не свого життя, там тільки страх,
Що ніколи з допомогою чужих зусиль,
Не полишить світ з поміж світів. То стиль
В якому нема життя, а тільки гнів,
Велетні дурману, та лайливих слів.
Шлях, що поміж світів веде у вічний
Сморід, та блукання де ранок не для всіх
Радістю лунає, не для них дитячий сміх.
Туман - то стиль життя в смороді та гній
В очах, сльозою не омити не кричи даремно, стій,
Бо то зомбованих ланцюги, що крок
За кроком вічно йдуть у протилежний бік. Замок
В мозках, страх в очах та й на ногах кайдани вічно сірі,
Вони закуті, приречені слугувати чужій вірі.
Крізь туман ілюзії святої,
Шляхи ведуть до землі чужої,
Де місце не для тих хто в вічній темноті. Покої
Чужих богів не для ваших ніг будовані,
Долі ваші то ваша справа, вони змарновані.
Для ваших цілей та й життя,
Вічний біль, горе, сум та каяття».
Лада прийди, люд свій виведи з біди.
А я від чужих потреб звільнилась, йду туди,
Де щастя своє знайду, я знаю,
Лель та Полель, моє буття вам довіряю.


*
Чужу напастину,
І злую годину,
В чуже поле відправляю,
Тому хто її сотворяє.
Там напастині на віки
Спочити й закрити повіки,
Творець всесвіту поспішає,
Він знає, що з нею вчиняє.
Я вільна, й моя родина,
З’їла моє життя чужа напастина,
Була довгою чорна година,
Страждала не тільки моя родина,
Тепер страждати не буду,
Ту довгу годину забуду.
Роки повернути не сила,
Їх проковтнула чужа напастина.
Страждали від цього донька і син,
Між нами був чорний тин.
Тепер світлим сяйвом дороги
Освічує Сонце, палить пороги
Чужої години - вітер у вороже поле
Напастину  заганяє. Вільна моя доле,
Сповіщає співом пташиним
Творець, будь моїм Богом єдиним.
Сонце світить віками,
Від горя страждають роками,
Люди, що життю радіти повинні,
Вороги в їхньому горі не винні.
Ті кому  свого життя замало,
Батькам їхнім розуму бракувало,
Тепер і тоді, звідки бере початок
Ріка злої біди?  Брехні зачаток.
Ті кому розуму бракувало,
Військом червоним крокувало
По світу, ріки болю і страждання,
З чорним злом утворили змагання,
Хто більше і зліше горе збудує,
Чужі душі й долі змарнує,
Той героєм стати повинен,
В смертях інших, вже не винен.
Така духовність зверхня,
Чорна душа - світла поверхня.
Духи Сонця - НАСТАЛА ВАША ГОДИНА,
Хай буде щасливою моя родина,
Віддаю ті болі й страждання,
Що в мені вирували, дідів бажання
Звільнитись, помститись за знущання.
Духи Сонця - вони ваші з вечора й до рання,
В днину світлу, аж в момент творіння
Злої сили, брехні, в початок гоніння.
Час звернутись в початок, повернутись
Настала година, пора схаменутись
Тому, кого розумом Творець наділив,
Не до того Бога  звертався, не про те молив.
Відвернути чужу напастину,
Досить топтати рідну Україну
Чужими чоботями старших братів,
Що в сірих одежах, вовчі очі, хортів.
Всі землі вам підкорити не сила.
Ангели світла настала ваша днина, просила
Я і  кожна родина від початку кінця,
Що колись і тепер кожного українця,
Чорне море й Карпати, де бере початок,
Звільнити прохаємо, хлопчиків і дівчаток.
Паліть сяйвом чуму і горя по вінця,
Творча сила відкрила віконця,
Пора життя жити своє,
Чужому чуже, а мені моє.
 *

Квітка України -
Посмішка в тяжкі хвилини
Жінки, що печивом пригощає,
Гарна наша Україна - кожен знає.
Личить теплий одяг чоловіка,
Тому, що в ночі не закриває віка,
Стереже Майдан - Віче,
Любить тебе кожна жінка, мирний чоловіче.
Вдячна - не відмовився прийти,
Рвдну неньку Україну зберегти,
Та відстояти гідність всіх,
Від Карпат до Криму сміх
Лунає щоденно,
Квітка України розквітла не даремно.