нiколи

Дивно, але лише сьогодні я зрозуміла, що мене багато чого не питали. Мене не питали, якою мовою я хочу розмовляти, – і я з дитинства говорила російською. Ні, я не скаржуся, я люблю цю мову, але плакати і кохати я чомусь вчилась українською, читаючи старий пошарпаний Кобзар та Ліну Костенко. І перші вірші писала саме українською. Мене не питали, де я хочу жити, але навіть в паспорті в мене стоїть Київ як місто, в якому я народилася, хоча насправді мама народжувала мене під Києвом. Я не скаржуся, бо в мене відчуття, що це місто назавжди моє. Мене не питали, коли я нарешті побачу площу зовсім іншого міста, яке назавжди залишиться для мене власним Парижем, в якому закохуєшся відразу і назавжди. В мене відчуття, що я жила все життя заради цих двох площ – залитої сонцем площі в глибоких зморшках вітру, яку я ніколи не забуду і на яку я навряд чи колись зможу повернутися, та київського засніженого майдану, з якого я, напевно, ніколи не піду. Мене ніколи не питали, ким я насправді хочу бути, хоча зараз я знаю, що більш за все мені хотілося би повернутися на ріг нашої вулиці, сидіти на теплій бруківці з простягнутою рукою і плакати. Мені хотілося б бути сліпою і щасливою, бо тільки сліпі можуть ділитися щастям та сльозами з очей, не очікуючи удару у відповідь. Мене ніколи не питали, як і за кого мені молитися, і я завжди молилася за вас трьох. Тебе, Господа та Київ. Мене ніколи не питали значення слів “воля”, “смерть” чи “кохання”. І я не скаржуся, бо я б написала навпроти них лише єдине слово для перевірки – життя. Але я не розумію, чому ця жирна огидна потворина вирішила, що вона може, не питаючи, зневажати волю людей, які змалечку – від прочитаних книг до власних вчинків – йшли якомога далі від колючого дроту колишньої вбивчої системи до теплого, як щойно спечений хліб, неба. Я думаю, як люди, що читали Хвильового, могли обрати цю худобину, яка б не задавалася питанням: обрати Мати чи наказ згори, а без вагань виконала б те, що вигідніше. Я не розумію, як ми могли після України в огні заморозити нашу країну льодом байдужості. Але я знаю, чи будуть мене питати, чи ні, я ніколи не погоджуся жити за зразком принишклої та забитої Путінської імперії. І ніколи не повернуся за колючий дріт тайожного та тривожного мовчання.


Рецензии
Дорога Марино,
дуже талановито - думки і почування багатьох...

Василина Иванина   18.12.2013 22:31     Заявить о нарушении
І Вам дякую. Зі святом!

Марина Гареева   20.12.2013 01:44   Заявить о нарушении