Iз Брейгеля...

Їх семеро. Вервечкою бредуть.
Їм темний світ
             і їм далека путь.
Судомливо лежать на плечах руки.
Об мерзлий ґрунт
            постукують їх клюки.
А поводир
           лиш сіре світло бачить.
Знущаються з них діти,
                а собаки
Хапають поли,
          довго злісно брешуть.
- Куди ведеш нас ?
              Чуєш, тей, що перший?
У ті краї, де щастя,
                вічне літо,
Де щедрі поселяни,
                добрі діти,
Де круглий рік
             в садах висять плоди...
- Тоді веди,
               скоріш веди туди!
Ішли сліпці до уривща й води...


           *   *   *

Вечір, тихо, мокрий сніг
Падає тобі до ніг.
Сліпить світло ліхтарів.
Так листки календарів
Падають за роком рік.
Все життя скоріше лік.
Сенс земного існування
Весь піззнаєш в час останній.
Все життя, мов білий сніг,
Упаде тобі до ніг...


Рецензии