Мить життя

                Їх звали Роман і Марина.
                Вони пішли з життя раптово...



Миттю зірками на небо взлетіли,
Запалили вогонь в душі.
Сяйвом Вічності опалили
І погасли раптово у млі.

Мабуть десь на Землі сталось лихо -
Жах і полум‘я у ночі…
Дві душі поєдналися  тихо,
Що яскраво світились в житті.

Мрії, подих, надії, кохання…
Так буяла в квітах весна!
І летіло назустріч бажання,
Поспішало  з‘єднати серця.

Відпускало кохання на волю,
Надихало на довге життя,
Дарувало надію на долю,
Ніжність, ласку, любов, почуття.

І п‘янким поцілунком в обіймах
Мрія прагнула множити рід
В дітях, внуках і правнуках навіть,
Щоб раділи бабуся і дід.

Поєднались і дійсно навіки...
Знову в небі сяють зірки.
Зірка «РомАнус» і зірка «МарИнус»-
Шлях до Вічності від Землі.

Шлях далекий, він думкою стежить.
Як збагнути ту височінь?
Погляд рідного серця бентежить:
«Пам‘ять нас назавжди не покинь!»

У ві сні ми вас бачимо часто,
В співах чуємо  чарівних.
І дощем поливайте нас рясно,
Заспокойте рідних своїх.

Шумом хвилі прибою морського,
І романтикою небуття.
Доторкніться життя мирського
Щоб сердець наших чути биття.