***
Сто літ пройшло,
земля вродила новий урожай,
червоне сонце ще ледь зійшло,
та щось страшне вподобало цей край.
З пітьми могил — їх вічного будинку —
постали мертвенні жнеці.
Мають, скажу вам, звичну вже стежинку,
яку проклали аж ніяк не мудреці;
стежинку в місто, і село,
туди, де щось привабити могло,
Спинити, кажеш? Кидай марне діло!
Тут безсилий ти — тікати можеш сміло.
НеблАганно ідуть,
та косами ще не метуть,
все чогось ждуть та ждуть.
Ми ті потвори оком не вбачаєм,
а серцем! Серцем холод відчуваєм!
Хто зна, які жнива прийшли вони збирать?
Чи руйнувать, а чи ламать?
Чи, наче Д'явол, лиш спостерігать?
Жнецы
© Copyright: Ипполит Удалённый, 2013
Свидетельство о публикации №113120200321
Свидетельство о публикации №113120200321
Рецензии