Свеча. Богдан-Игорь Антоныч

В каморке тесной стены будто руки.
Пугливой тишиной ладони полны.
В углах серозелёных теней волны.
Дрожит и мается свеча от скуки.

Витают шёпоты вдали и звуки.
Фитиль, наездник воска обреченный,
ушел по стремена в туман бездонный.
Бледнеет воск в непреходящей муке.

Свеча то гаснет, то вдруг вспыхнет ярко.
Почти уснула, но вздыхает жарко.
Пусть истребляет собственное тело,

пусть унижает ночь ее умело,             
тьму пуговицей застегнет удобно.
И сердце наше ведь свече подобно.



_______________________

Богдан-Ігор АНТОНИЧ
СВІЧКА

В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітня свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.
А гнотик, в восковім їздець стремені,
свої маріння топить дивні, безіменні,
мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,
хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
хоч палить власне тіло біло-срібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче
й ним темряву, мов гудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне.