Сонет 109 Сонети Пана Шекспiра

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(в перекладі Олександра Виженка)

109

Що я невірний серцем - не кажи,
Хоч ревнощі розлука й провокує;
На чужині я сам собі чужий,
Моя ж душа твій кожен вдих святкує.

Увесь ти - дім, ім’я йому - Любов;
До тебе я, де б не блукав світами,
Очищеним вертаюсь знов і знов,
Із себе змивши всі гріховні плями.

Не вір нікому, попри всі плітки,
Що я шукав тілесної відради;
Ти - джерело моєї чистоти,
В коханні я не знаю слова «зрадив».

У світі цім, де так багато зла,
Ти - медоносна квітка, я - бджола.

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(підрядковий переклад Артема Виженка)

109

О, не кажи ніколи, що я був невірний у серці,
Хоча твоя відсутність, здається, послабила моє полум’я.
Для мене було б легше покинути себе,
Та не душу свою, що у твоїх грудях перебуває:
Це домівка кохання мого. Якщо я блукав,
Подібно до того, хто мандрує, я повертаюся знову,
Якраз вчасно, і час не змінює мене,
Так що я сам приношу воду, аби змити мої плями.
Ніколи не вір, хоча у натурі моїй і правили
Усі слабості, що беруть в осаду усіх тих, у чиїх жилах тече кров,
Що вона могла б настільки абсурдно легко бути заплямованою,
І перетворити усі твої сукупні цноти на ніщо;
Я називаю цей широкий всесвіт нічим,
Крім тебе, трояндо моя; адже ти для мене - все.


№ 109
O never say that I was false of heart,
Though absence seemed my flame to qualify,
As easy might I from my self depart,
As from my soul which in thy breast doth lie:
That is my home of love, if I have ranged,
Like him that travels I return again,
Just to the time, not with the time exchanged,
So that my self bring water for my stain,
Never believe though in my nature reigned,
All frailties that besiege all kinds of blood,
That it could so preposterously be stained,
To leave for nothing all thy sum of good:
For nothing this wide universe I call,
Save thou my rose, in it thou art my all.