Скульптура

Ти незворушний .Стоїш посеред скверу
уже давно забутого людьми.
Мов біла цятка на чорному папері ,
так ти пливеш під пасмами пітьми.

І відчуває тіло дику тяжкість
яка сочиться з дірок пустоти.
Бо це доволі дико, гірко й страшно-
приймати естафету самоти.

Твій плащ, здається, виріс із асфальту
й поплівся на оголене плече...
До ніг упала етикетка з ''Фанти"
і закряхтіла сумно "zycie -ciе" . **

Здалось, що згоден ти цілком із нею
і вже горів у горлі діалог.
Та де там - ціла п.єса із хорея!
Але... ти був німий, неначе мох.

І лиш горів обличчя білий мармур-
твердий, ціпкий холодний наче град.
Він витримає все - і ніч, і рани,
абсурд, злий цирк, цю карму й маскарад!

Він витримає все. Бо вже сторіччя
несе історію в собі, він -князь,
коханець мій, палкий, Середньовіччя
і я його кохати поклялась.

Крізь всі часи і війни, і епохи
впевняла смерть, що я його знайду.
Та чи то розпорялження від Бога
чи глузувати надумали в аду,

що теплий князь, колись, тепер скульптура
і дощ набух блакиттю, мов стиглий виноград.
А я ... а я? - Дрібна макулатура
гонима вітром, лишень змогла торкнутись пят...


 ** "zycie -ciе" - (жиче -че)  із польської - життя.