Надежды

Не маючи зараз надії,
це тобі особисто сказати
повинна я зараз, напевно,
у віршах все це описати.
Але не знаю навіть,
як оповідь свою почати.
Сподіваюсь я, що зможеш
коли-небудь це прочитати.

Знайомі ми лиш нещодавно.
Так, це правда. Але знаєш,
я вже давно тебе примітила,
та не сподівалась, що мене впізнаєш.
Та все ж таки зустрілись...
Мабуть, вже така доля.         
Але з тобою... я не знала...
Кудись поділась моя воля.
Не розуміла, що зі мною?
І так безглуздо зізнаватись...
Я закохалась, як дівчисько,
яка мрійняла закохатись.
Я б за тобою пішла сліпо, 
не бачачи дороги!
Та  довести свою любов
не мала навіть змоги.
Мене лише ти привітав,
і посміхавсь услід грайливо.      
І якось навіть не зважав
на погляд ніжний та несміливий. 
Нам було разом дуже гарно,
ми бавились та посміхались.
С тобою були ми як друзі,
які мов вічно спілкувались.
Лиш друзі...
      Авжеж мені гірко.
Цього не признати -
було би як дурість.
Та й нема сенсу ховати.
Задаєшся питаннями,   
та серце подумки караєш.
Коли на твоє кохання
відповіді так і не маєш...
В такі моменти не хочеш знати
себе, тебе, та світ навколо.
А в голові "любов - ненависть"
кружляє мов замкнуте коло.
Ховаєш в безодню до болю
всі почуття, і сни, та й мрії...
І на твою любов до мене         
не має більше сил, не має вже й надії...

Та все ж таки моя надія
помре лише зі мною!
Ми будемо з тобою разом
та так, що не розлить й водою!