Я вас не здатна зрозуміть, чоловіки...
Тому, напевно, так і склалась доля ,
Що вчинки ваші я сприймала навпаки,
Себе і вас дурила мимоволі.
В мовчанні я завжди якийсь шукала зміст,
В словах – пошану, в погляді – кохання.
Над прірвою із квітів виплітала міст.
Плекала, мовби діток, сподівання.
А вам хотілося лиш жити без турбот,
Щоб кожен день – немов нова сторінка.
Рясних чекали від майбутнього щедрот
І все одно, яка там поряд жінка.
Що вам до її вроди, розуму, душі?
Так просто - вміла б добре готувати,
Ніколи не просила нагострить ножі,
Нудних питань не сміла задавати.
Що з вами сталось, милі лицарі мої?
Вітались чемно і вклонялись гречно,
Все щебетали, ніби в травні солов’ї,
А в скруті розгубились мов малеча.
Де ж ваша воля, сила, бойовий запал,
Святе бажання слабших захистити,
Кохану жінку піднести на п’єдестал,
Від горя й бід своїм плечем закрити?
Я вас не понимаю, мужики...
© Copyright: Светлана Помилуйко, 2013
Свидетельство о публикации №113110607949
Свидетельство о публикации №113110607949
Рецензии
