Сонет 73 Сонети Пана Шекспiра

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(в перекладі Олександра Виженка)


73

Я - втілення осінньої пори,
Я  - сад холодний і осиротілий,
Де ще недавно спів лунав щасливий,
А нині лиш висвистують вітри.

Я наче день, що ідучи до сну,
Втрачає сонця райдужне віяло,
А темна ніч, як смерті покривало,
У неба відбирає світлину.

Я мов чарівне жевріння вогню
Того багаття, що мене живило,
Розпалювало серце, душу гріло,
Та, як не жаль, згасання не спиню.

Ти бачиш все. Допоки я не згас,
Зростай в любові, що єднає нас.


СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(підрядковий переклад Артема Виженка)


73

Ти бачиш у мені ту пору року,
Коли пожовкле листя або вже лежить долі, або ж кілька листків ще висять
На тих гілках, що трусяться від холоду,
Оголених, зруйнованих хорах, де нещодавно співали милі пташки.
У мені ти бачиш сутінки такого дня,
Що після заходу сонця блякне на заході,
Його поволі забирає темна ніч -
Друге уособлення смерті, що все запечатує у спокої.
У мені ти бачиш світіння такого вогню,
Що покоїться на згарищі своєї юності,
Немов на смертному ложі, де йому суджено згаснути,
Поглиненим тим, що його живило.
Ти це осягаєш, і це зміцнює твоє кохання ще більше,
Змушуючи любити те, що ти надовго мусиш полишити тут.


№ 73
That time of year thou mayst in me behold
When yellow leaves, or none, or few do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruined choirs, where late the sweet birds sang.
In me thou seest the twilight of such day
As after sunset fadeth in the west,
Which by and by black night doth take away,
Death's second self, that seals up all in rest.
In me thou seest the glowing of such fire
That on the ashes of his youth doth lie,
As the death-bed, whereon it must expire,
Consumed with that which it was nourished by.
This thou perceiv'st, which makes thy love more strong,
To love that well which thou must leave ere long.