Друзi

«Мій друже!..» Друже! Друже… От і все.
Як вирок: друг. Не більше і не менше.
Забракне сенсу в тисячі пісень,
Якщо у них про щастя голос бреше.
Назавжди відсторонена від мрій,
Здійсненністю яких живуть звичайні
Дівчата, що звабливий помах вій
Вважають – збожеволіли! – коханням.
Я знаю, що кохання – грім небес;
Наруга над усім, що б’є із серця;
Десяток шпиць і сотня гострих лез,
Кожнісіньке з яких тобі ввіп’ється
У душу, де ще жевріє тепло
Взаємності. Я мала б промовчати,
Але мені вже надто допекло
Викохувати знову й знову ката
Із того, хто одразу ж визначав
Безпечну відстань – друзі… Звісно, друзі.
Я наче те обпатране курча,
Що по жорстоко здійсненій нарузі
Іще співає, бо ж воліє жить,
Бо вірить – так, і досі! – ницим людям.
Довірливість, мабуть, найтяжчий гніт,
Якщо кохання вже стискає груди.
Довірливість – прокляття самоти.
МОЄ прокляття. Я ж бо надсамотня.
Тому і шепочу розбито: «Ти!..»,
Та ти в мою не дивишся безодню…

22 жовтня 2013