Житт пис очевидця

Народився я у великому селі,
В бідненькій колгоспній родині,
Найстарший з дітей був у сім’ї,
Важко згадувати дитинство нині.

Пам’ятаю ту біду - це голод страшний,
Мені було тоді лише дев’ять,
На печі сидів і їв суп кропивний,
А батько усе кукурудзу тереблять.

Матуся на кухні варила нам юшку,
Ходили з дерев обривати бруньки,
Сестричка приносила гниленьку грушку,
А батько шукав  на полі бурячки.

Останню корову забрали у нас,
Не було, що їсти, мати все плачуть
Голодний, холодний ходив я у клас,
Сидів на уроці утомленим, мрячним.

Бабуся весь час на городі була,
Померзлу картоплю збирала вона,
Із неї зготує оладки смачні,
Сама не скоштує, їмо ми одні.

Отак харчувались і вижила родина,
І згадували з болем страждання оті,
Важка ця біда охопила країну,
Померли невинні душі людські.

Село вимирало, бо не мало що їсти,
засвідчені випадки були людоїдства,
Від голоду та страху люди дичавіли,
І жінка одна двох донечок з’їла.


Колгосп виділяв віз і пару  коней,
І на них грузили померлих людей.
А голівки дівчаток знайшли у будинку,
Жінку заарештували, що з’їла дитинку.

Заморені люди блукали на полі,
Колосочка шукали, порятунку у долі
Попухлі ходили, вмирали як мухи,
Втрачали свій глузд,дуріли щодуху.

Померли мільйони від голоду того,
А ми із сім’єю чекали одного,
Щоб був на столі шматочок хлібця,
А голоду тому бажали кінця.

Найжахливіший для мене тридцять сьомий,
Ба почалися репресії в країні,
Був покараний рідний дядько Рома,
Сотня гранівчан опинилась в руїні.


Червень. Сорок перший. Розпочалася війна,
Мені вісімнадцять. Не пішов у солдати,
Німці грабують, хочуть майна,
Знущалися з нас ці злі окупанти.

Рік вже минув , в Німеччину їду,
Зі мною ще понад двісті осіб,
Із болем на серці покидаю я рідних,
Робота на шахті чекає усіх.

Приїхали ми в містечко німецьке,
Поселилися жити в бараках страшних,
І в мене стало боліти сердечко,
Що буду в каторзі без вихідних.

Робота важка, їли як свині,
Надходить зима, не має що взути,
Якщо захворів, то всі ми повинні,
Робити до ночі, утому відчути.

Минуло три роки, вертаюсь додому,
Але доля не посміхнулась мені,
Служити забрали мене до Уралу,
І так не побачив своєї рідні.

Аж вісім років не був в Україні,
Із радістю їду в рідненьке село,
Хочу зустріти свою я родину,
Передати батькам ласку й тепло.

Молодість моя – це ціле жахіття.
Сльози гіркі пережила вона,
Камінь на серці від того страхіття,
Горя нанесла проклята війна.

Звертаюсь до вас молоде покоління:
« Вшануймо пам'ять загиблих солдатів,
За їхню відважність, геройство,  терпіння,
Ми зараз живемо, не чуємо   гармати.

За вас воювали, за ваше майбутнє,
Тепер ви творіть  мир на землі,
 голод і війна - то лихо незабутнє,
а хто воював, то низький їм уклін.»