СПОКУТА
Іде вона на сповідь,
Не йде, плететься, вік…
Старенькою вже стала,
Бо ж дев’яностий рік.
Але ж усе згадала,
Минуле, стільки літ…
Пройшло, не за горами,
Перейде той поріг.
І вже не пам"ятає,
Що там було, колись.
Що серденько боліло,
Й один раз обміліло…
Тоді ж зозулей стала,
Тому що відібрала,
В самої себе,-
Щастя те…
Єдинеє…одне…
Чому так сталося?
Чом не змогла?
І ось спокута ,
На все життя.
Стомилася, присіла.
Вже скоро, невдалік,
Стоїть церковка біла,
А в ній їй оберіг.
31.10.2012
Спокута
© Copyright: Елена Соляник, 2013
Свидетельство о публикации №113101610741
Свидетельство о публикации №113101610741
Рецензии