Легенда про любов

Колись іще давно-давно
На нашій Україні
В далекому сторіччі
Родилася дівчина.

Зростала ж дівчина оця
Та мала гарного лиця.
Росла струнка, здорова
І мала чорні брова.

Орел був в неї тато,
А мати – то діброва,
Робили всі завзято
Копали, били дрова.

Назвали дівчину оцю
Звичайно-презвичайно,
По гарному її лицю
Дали ім’я Оксана.

І долю мала добру,
І гарнії батьки,
Чудову мала вроду,
Були і парубки.

Та згодом закохалася,
Та все щось їй здавалося,
Що він її кохатиме,
Як ненечку плекатиме.

Та судилася їй втрата,
Поїхав за кордон до брата,
Допомогти йому хотів,
Як птах далеко полетів.

Багато місяців чекала,
Він, наче безвісти пропав,
Та, бач, з’явився та не знала,
Що вже він іншу покохав.

Та ще привіз з собою брата,
Бо наречену той шукав,
Оце любов такая клята,
Оксану нашу брат той вкрав.

Він багатій, угодник дамський,
Він, наче лис, хитрющим був,
Він гірший, ніж «іздьовок» панський,
Та все ж дівчину не вернув.

І майже в той день одружились,
Усі сміялись, веселились,
Там хтось співав,а хтось пиячив,
Ніхто в Оксани сліз не бачив.

Схопили, наче соколицю,
Та сумно в клітці золотій.
Живе тепер,немов цариця,
Але за нелюбом, хоч тлій.

«На серці туга та важкі повіки.
Забрали з дому, з рідної землі.
Невже вмирати тут мені навіки?!
Невже я вмру отут на чужині?!

Я, наче вільна, та сиджу в полоні,
Я, наче птаха, та не маю крил,
Набрати щастя б, радості в долоні,
Та де б знайти джерела цих світил».

І все ж вона кохала сильно,
Кохала зрадника свого,
Так відчайдушно, божевільно,
Наче було їй все одно.

Сонячний ранок стукав у віконце,
Квітами вкрилося гілля дерев,
Тепло і радісно сяяло сонце,
Спала чарівніша із королев.

Аж лихо сталось у цей день,
Загинув парубок коханий,
Співали траурних пісень,
Оксані не загоїть рани.

Поїхали із чоловіком
До неньки, рідної землі,
Скорботи сиплються потіком,
Та не пустили до рідні.

Прийшли на похорон на річку,
Чорніють сині береги,
Летять квітки та чорні стрічки,
Немає краю для туги.

А коли човен з ним поплив
По довгій буйній річці,
Тоді горіло тіло в нім,
В яснім,жаркім вогниці.

Побачили тоді в вогні
Якусь тонкую вроду,
І здогадались: це вона –
Його любов до гробу.


Рецензии