Із осені я визирну до тебе,
Мов мавка із пожовклих крон дерев,
Пташина з-поза хмар сумного неба,
Довженківський примарний дикий лев.
Коли б я вміла, малювала б квіти
На сірих тротуарах міст нудних.
Але мені дісталось говорити.
Не говорити – це для мене гріх.
Тож я до тебе буду промовляти
Бузком – не за сезоном, а проте
За серцем, що надумало кохати,
Коли вже скоро снігом замете
Кожнісіньку жаринку листопада.
Шматочки скла утворяться з калюж
І буду я застуджена наяда,
А ти засмаглий корабельний муж.
Прониже кожен приморозок ранній
Раптовістю найкращою з усіх
Пресвітлий щем останнього кохання
І осені цієї тихий сміх…
13 жовтня 2013
Пресвiтлий щем останнього кохання
© Copyright: Ульяна Кривохатько, 2013
Свидетельство о публикации №113101309727
Свидетельство о публикации №113101309727
Рецензии