Руйнiвникам природи

Немає любові! І серця нема!
Ще й розуму, мабуть, замало.
І гідність свою розгубили дарма!
О, людоньки, що з вами стало?

Яку відчували ви радість життя,
Коли до домівок рушали,
Лишаючи скрізь після себе сміття,
Від річки втекти поспішали?

Ви там задля втіхи розбили пляшки,
Зосталось незгасле багаття,
На юнім кущі погоріли вершки
Й розкидане поряд латаття.

Навіщо природу руйнуєте ви?
Чи маєте дружбу з сумлінням?
Скляні несподіванки серед трави
Майбутнім дали поколінням.

Ніяк не змирюся! Ніяк не збагну:
Чому так вчиняє людина?
На гострий сюрприз у густім полину
Наступить невинна дитина!

Он пластик сітряний, а поряд пивний
Не б'ється, та й ті не забрали.
Він мабуть для вас був занадто важкий,
То ж в річку його повкидали!

Вода — це святе! То є символ життя!
Домівка господнім творінням.
Невинна прозорість, з ґрунтом злиття
І живлення має коріння...

Одягнений берег у зелень-красу,
Ще вчора він тішив нам очі.
Упав недопалок в ранкову росу,
Й наступні летіли охочі!

Ось, так поступово навколишній світ
Під сховом крутих сміттєзвалів!
Попав у полон рясний дивоцвіт
Й під руку байдужих вандалів!