Торкнулась осінь і мене крилом,
Ще й посріблила скроні сивиною.
Була ж колись я – кров із молоком,
Вже не здивую сонце новизною.
І хоч в очах ще вогник не погас,
Іще весна трембітами гутарить –
Думки впадають в тихоплинний транс,
Смеркань заобрій і зове і манить.
Шумливий світ… безмежжя суєти…
Коловороту нескінченні миті…
В лабетах дум невесело душі,
Та все ж кортить їй грати на трембіті.
2008
Вже не здивую сонце новизною
© Copyright: Татьяна Конюшенко, 2013
Свидетельство о публикации №113100703934
Свидетельство о публикации №113100703934
Рецензии