Шон Маклех-11-Исповедь Солнца Перел

Сповiдь Сонця
Шон Маклех
(або спроба передмови до поетичної збірки Ірини Мазуренко «У шклі буття»)

                «…Мало прожити життя, -
                Треба життя зрозуміти…»
                (Євген Плужник)

 Колись в молодості довелось мені чи то  служити чи то працювати матросом на рибальській шхуні «Керрі», що рибалила в Атлантиці під проводом капітана Дональда О’Фінеґала. Так от, був там на шхуні моряк на ймення Рой МакЛірі – він часто розмовляв з туманом (навіть тоді, коли в цьому не було потреби). Він погано закінчив – коли зійшов на берег (списали чи то по старості, чи то по причині його занадто сильної задуманості), то він застрелився з мисливської рушниці у старому будинку в графстві Кілдер. Але я не про це. Рой колись сказав мені одного холодного дня, коли тріска ловилася особливо погано: «Все в світі марнота. Тільки вірші та пісні чогось вартують. Заради них варто жити.» Я часто чув як він вечорами (відпочиваючи після роботи чи вахти) грав на банджо і співав сумні ірландські пісні… І я думав – Рой правий. Все тлін. Все минає. Тільки поезія вічна. Вона існує ніби сама по собі. Її придумують не поети. Вона сама знаходить поета, щоб втілитись у світі людей. А потім знову іде у свій світ початкового і сущого. Або лишається назавжди серед людей…

 Саме про це я думав читаючи збірку Ірини Мазуренко «У шклі буття». Що найбільше дивує і вражає в її віршах – так це прозорість. Вони прозорі як Венеція в березні. Зависають в повітрі як провесінь, як легка відлига норвезької зими.
 У давніх ірландських легендах поет – це особа потойбічна. Особа більш наближена до богів ніж друїд. У свій час Варлам Шаламов бачив поезію як спосіб віри. Саме сакральність – прихована чи явна – відрізняє істинну поезію від простої гри в слова. Це відчувається в цій збірці:

        «…Кресляр
          Бджолу
          Закреслить…»

 Справді! Кому ж закреслювати бджіл як не кресляру? Отому вічному кресляру який все закреслює, стирає своїм моторошним ластиком, але малює знову і знову. Колись люди жили в картині, яку намалював на глечику художник майстер Бо. Нині світ постіндустріальний. Люди живуть в кресленні, мальованому на шматку папері креслярем. Все чорно-біле. Суцільне графіті мальоване графітом. Чорні лінії які перетинаються чи не перетинаються (в залежності від геометрії якою мислимо). І в оцьому лінійному світі сподівань найважливіше це фарби. Фарби, які нам дарує поезія. Вона втілюється через поетів – приходить сюди, в світ сірості зі світу справжнього, зі світу кольорів.
 Ця збірка не просто кольорова, вона тиха. Як медитація. Як споглядання:

      «…І тиші височінь
        У патині рожево-бірюзовій
        Неоліту
        І трунок чебрецю…»

 Ми всі шукаємо корені. Шукаємо предковічне. Цивілізація починалася там і тоді – в добу неоліту. Ми забули про це. Згадуємо тільки зараз. Точніше починаємо згадувати. Більшість людей мають діряву пам'ять. Решта ж скаржиться, що пам'ять у них занадто довга і глибока – і сприймають це як хворобу. І в той же час всі забули про неоліт – епоху істинного. Коли люди відчували камінь і зерно, смак меду і глибину неба, м’якість землі і твердість вістря списа, швидкість оленя і повільність моху… Ми загубили це відчуття предковічного. Мислимо швидкостями металічних монстрів які самі ж створили. А хочеться дихати і пити холодну воду. Хочеться спілкуватися з птахами і лісовими звірятами.

      «…Деревинка-флюгер
        Справжня примара…»

 І справді – нині це тільки привиди… А колись вони були живими – справжніми. З ними можна було розмовляти… Ніні з ними можуть розмовляти тільки поети… Поети нині сповідаються читачам – кожний вірш справжнього поета як сповідь. Але сповідаються нині не тільки поети – Сонце теж…

                Шон Маклех

...

Исповедь Солнца
Шон Маклех

(или попытка предисловия к поэтическому сборнику Ирины Мазуренко « В стекле бытия » )

                                               «... Мало прожить жизнь, -
                                                 Надо жизнь понять ... »
Плужник )

Когда-то в молодости пришлось мне... то служить то работать матросом
на рыболовной шхуне «Кэрри » (что рыбачила...) В Атлантике.
... под руководством. Капитана Дональда ОьФинегала...
Так вот (там был на шхуне моряк по имени Рой Макклири...
Он часто беседовал с туманом
(даже тогда...) Когда в этом не было необходимости.
Он плохо кончил - когда сошел на берег...
(списали ли по старости...) То ли по причине его слишком сильной задумчивости...

Он... застрелился из охотничьего ружья (в старом доме в графстве Килдэр.

Но я не об этом. Рой когда-то сказал мне в один холодный день (когда треска ловилась особенно плохо: « Все в мире суета... 
Только стихи и песни... чего-то стоят. Ради них стоит жить ».
 
Я часто слышал... как он по вечерам (отдыхая после работы или вахты...
Играл на банджо и пел грустные ирландские песни...
И я думал - Рой прав. Все тлен. Все... проходит.
... Только поэзия вечна. Она существует как бы сама по себе...

Её придумывают не поэты...
Она сама находит поэта... чтобы воплотиться в мире людей.
А потом снова уходит в свой... мир. Начального и сущего.
Или остается навсегда среди людей...

Именно об этом я думал читая сборник Ирины Мазуренко « В стекле бытия».
Что больше всего удивляет и поражает в ее стихах - так это прозрачность.
Они прозрачны как Венеция в марте...
Зависают в воздухе... как вёсны... как легкая оттепель норвежской зимы...

В древних ирландских легендах поэт - это лицо потустороннее...
Лицо более приближенное к Богам... чем друид.
В свое время Варлам Шаламов видел поэзию... как способ веры. Именно сакральность - скрытая или явная - отличает истинную поэзию от простой игры в слова.

Это чувствуется в этом сборнике :

       «... Чертежник
         пчелу
         Зачеркнет ... »

Действительно! Кому же зачеркивать пчел как ни чертежнику?
Это самый вечный Чертежник... который все зачеркивает (стирает своим жутким ластиком... но рисует снова и снова...!

... Когда-то люди жили в картине (которую нарисовал на кувшине художник... Мастер Бо.

Сейчас мир постиндустриальный.
Люди живут в чертеже (нарисованном на куске бумаге чертежником.
Все черно - белое. Сплошное граффити... рисованное графистом.
Черные линии пересекаются или... не пересекаются (в зависимости от геометрии.. ... которой. Мыслят.
И вот в этом линейном мире... надежд. Важное... это краски.
Краски... которые нам дарит поэзия...
 
Она воплощается через поэтов...
Приходит сюда (в мир серости из мира настоящего...
Из мира... цветов.

Этот сборник не просто цветной... он тихий. Как медитация. Как созерцание :

     «... И тишины высоту
       В патине розово - бирюзовой
       Неолита
       И напиток чабреца ... »

Мы все ищем корни. Ищем извечное.
Цивилизация начиналась там и тогда - в эпоху неолита.
Мы забыли об этом. Вспоминаем только сейчас (точнее начинаем вспоминать.

Большинство людей... имеют дырявую память. Остальные же жалуется... что память у них слишком длинная и глубокая - и воспринимают это как болезнь.
... и. В то же время... все забыли о неолите - эпохе истинного...
Когда люди чувствовали камень и зерно (вкус меда и глубину неба...
... мягкость земли и твердость острия копья (быстроту оленя и медлительность мха...

Мы потеряли это ощущение... исконного.

И мыслим... скоростями - металлических. Монстров (которых сами же и создали.
А хочется дышать и пить холодную воду.
Хочется... общаться с птицами и лесными зверушками.

     «... Деревяшка - флюгер
       Настоящий призрак ... »

И действительно - сейчас это только привидения...
А когда-то... они были живыми - настоящими. С ними можно было говорить...
Ныне... с ними могут разговаривать только поэты...
Поэты сейчас (исповедуются читателям...
Каждое стихотворение истинного поэта... как исповедь...

... Но исповедуются сейчас (не только поэты - Солнце тоже...

Маклех