Про100 дощить

Просто падає дощ. Миє тротуари, бруківку, дерева, дахи. Дріботить у вікна, торохкотить у ринвах, скапує з листя та парасоль. Місто мите-перемите. Святошне. Ліхтарі і фари автівок утворюють феєрію небесної води і світла.

Не хочеться ховатися ні в тепло кав'ярні, ні в затишок домівки. Хочеться вдихати терпкий запах тотально промоклої кори каштанів і кленів. Хочеться дивитися як потічки несуть пожовкле листя, утворюють з нього кучугурки на поребриках. Хочеться слухати музику дощової погоди. Лише дощ здатен зробити хоч на часину моє місто гармонійно-погідним.

Радіють трави і дерева, кущі та квіти. І дарма, що незабаром можуть вдарити морози. Сьогодні кульбаба знову юна. Кропива і калачики точнісінько такі, як у квітні, а робінія така,як у травні, ніби не палило її нещадне липневе сонце, а серпневий суховій не скручував у трубочки її листочки. Віти калини повгиналися під тягарем кетягів, які от-от бризнуть густим гранатовим соком. Лише берези пожовтіли та стоять, як рано посивілі молодиці.

І все це поруч. Через дорогу - гай. За гаєм - цвинтар. За ним Поділ, Дніпро, а там і до Чернігова недовго.

Падає дощ. Диво води. Життя не скінчиться ніколи...