Джерело

В скелястих нетрях, юна мавка,
З останніх сил уверх брела,
Її лякав собачий гавкіт,
 Людська  підступність, дика, зла.

Цінуючи за все свободу,
 І прагнучи лише добра,
Найкрасивіша з свого роду,
Вважала їй людина – брат.
 
Страшне, гірке розчарування,
Спіткало мавку в чорний день,
Красивий хлопець про кохання,
Їй заспівав палких пісень.

Вона його вважала чесним,
Гадала – долі посланець,
Та він мав душу під арештом,
 Мав замість серця гаманець.

Із ним прийшли  мисливці люті,
Бездушні, з поглядом пустим,
Немов тварини , а не люди,
Їх вів  вперед  поживи дим.

Їм обіцяли грубі гроші,
За юну мавку лісову,
Та мали нелюди ворожі,
Взяти в полон її живу.

Серед людей було повір’я,
Про мавок неземну красу,
Про чорних кіс, п’янке повітря,
Та безутішний вічний сум.

Казали люди – сльози щирі,
Магічну силу мають раз,
Коли життя летить у вирій,
Й вогонь життя в очах погас.

Один з мисливців мавку ранив,
Бо він не знав, що кров її,
Пробуджує старі вулкани,
Сили прадавні, та страшні.

Чарівна кров фонтаном била,
Тікала в нетрі дочка гір,
Лишали мавку з кров’ю сили,
Та слідом біг людино – звір.

Якби  ж на мить передихнути,
Зцілитись  силою землі,
Та у руках людини пута,
А очі до нестями злі.

Текли з очей останні сльози,
Згасав в очах вогонь життя,
Зібрались над горою грози,
І зупинилося буття.

Забрали гори мавку мертву,
І залпом сотень блискавиць,
Скарали хижі душі черстві,
Які від страху впали ниць.

Лавини з гір пройшли по схилу,
Забрали нелюдів пустих,
Всі хащі лісові скосили,
І давніх сил вогонь затих.

А там де було тіло мавки,
Відкрилось дивне джерело,
Зросли на схилі квіти-трави,
І все в мить буйно розцвіло.

З тих пір повір’я є в народі,
 Хто з чистим помислом прийде,
Той вип’є благодатну воду,
Солодку наче справжній мед.

А лиходіям буде кара,
Вода їх спалить вмить одну,
Бо в джерелі – прадавні чари,
Що мстять за мавку лісову.