Україно, чого так вийшло, захлинаєшся в вирі подій.
Дай-но відповідь ти, навіщо, стали людом забутих надій?
Моя мила, жива і кохана, ти приймаєш все нових синів.
Багровіє жевріюча рана, всі жадають незбуточних снів.
Розірвали тебе твої діти, і поклали на землю лицем.
Я не знаю чого нам радіти, живемо ми одним лише днем.
Я за тебе благаю у Бога, і чекаю буття моїх мрій.
Щоби ти була квітка, не вбога, і горів лиш від сонця обрій.
Я не вірю, що буде ще гірше, содіваюсь, герої живі.
Галасуємо: Слава! Навіщо? Я борюсь, далі діти мої.
В час сумний моя віра не гасне, мов коханий небесний звід.
Я упевнена в собі власне, і у молоді нашої цвіт.
Скоро злива із горя скінчиться, запалають народу сердця.
Наша слава по світу промчиться, і герої вчорашнього дня.
Будуть мирно, достойно, з любовю, нездоланний великий люд.
А сьогодні це ми, ті останні, ми вирішуєм зараз і тут.
Мини протест
© Copyright: Лера Викторова, 2013
Свидетельство о публикации №113092107407
Свидетельство о публикации №113092107407
Рецензии