Земне життя

Хтось шепнув мені ніччю у вухо:
«Ти вже більше не мрієш, лиш мариш.
Своє небо покинув. Розплюхав
По землі чудернацькії хмари».

Я аж знітився, все те почувши,
Розгубися, заплакав дитятком.
Той мрійник і веселий, і дужий
Вже скотився із неба звірятком.

Та до лісу не втік – хижі звірі
Розпізнали б у ньому чужинця.
До села – де хатиночки білі,
Де людина – як брат чи сестриця.

Щоб зазнати людської любові,
В небесах лиш блукав її привид,
Доторкнеться до мене рукою,
Та й біжить з ілюзорної ниви.

Тільки Батько мою слухав мову,
Я читав Йому вірші про Небо.
Тай питав – Де іще так чудово?
Він казав – Цього знати не треба.

Споглядав я на землю з далеких
І невидимих людям просторів.
Ще боявся і болю, і спеки,
Безпорадності їхньої в горі.
 
Та магнітило їхнє Кохання,
Таке сильне, стрімке, відчайдушне.
Попросився у Батька востаннє,
Його серце було незворушне.

Не дізнався всієї я правди,
Гартувати себе не мав часу.
Перед Небом наваживсь на зраду,
Та й упав у людську, густу масу.

Все знайшов: і кохання, і щирість,
І взаємність, і ніжність, і трепіт.
З однією людиною. Милість –
Усіх інших зривалась на регіт.

Войовничий цей світ. Та шолому
Чи кольчуги не мав. Тільки свита.
Я, пронизаний стрілами. В злому
Зазіханні на душу, побитий.

Геть зневірився, страхом пройнятий,
Біль коханню затьмарює очі.
Та у кого поради спитати?...
Небо тільки сльозами хлюпоче.

Загубився. Світи мої різні
Вітер в жмені узяв і розкинув.
Так далеко, щоб й літ моїх пізніх
Крик молитви до них не долинув.

Де літав, де я мріяв, де тиша,
Навіть розпачем хмар не од двинеш.
А де ніжність звірятко колише,
Всю ганебність життя не зупиниш».
20.04.2010.