Вона кричала, била посуд,
Сварилась майже кожну ніч.
На нього падав людей осуд,
Вона ж не стримувала сліз.
В опаліч знов зібрала речі,
Кинувши все, що в них було.
Він так ненавидів ці втечі.
Але кохав її тепло.
Коли ж її душа тремтіла,
Він ковдрою її зігрів.
Її вуста ледь шепотіли,
В обіймах беззмістовних слів.
Він так кохав її безтями.
Вона ж чекала почуття,
Шукаючи його оману.
Тікала завжди в небуття.
А він чекав,чекав хвилину,
Коли вона саме збагне,
Що може втратити людину,
Яку їй доля піднесе.
Та все ж надіявся й кохав,
Бо почуття то найцінніше,
Що у житті колись він мав.
Й за що тримається міцніше.
***
© Copyright: Ксения Музыченко, 2013
Свидетельство о публикации №113091504142
Свидетельство о публикации №113091504142
Рецензии