Вуста, що розмовляють рідною мовою,
Змушують душу всміхатися ширше.
Як дерево пишається своєю кроною,
Так воно проростає корінням у землю все глибше.
Довженко висміяв би тебе, почувши,
Що на останок літ не пригадаєш дитячої забавки.
Тріпоче метелик на квітці, відчувши
Дивний трепіт дихання підлітка.
Тичина був би неприємно вражений,
Дізнавшись, що не віриш у кохання.
Фільм про ніжність всім показаний,
Але далекий від давнього любовного зізнання.
Сміхотворне те слово, яке потім будемо оплакувати,
Та цілющі ті сльози, що не розбавлені водою.
І поки футуристи штурмуватимуть,
У затінку історії хтось перечитає рядки написанні кров’ю.
Мистецтво жеврітиме і не зазнає краху,
Аж доки всі митці не пройдуть етап розквіту.
Ні продуктивність, ні визнання таланту
Не зроблять ані дрібки щастя світові.
Закуток
© Copyright: Ульяна Новгородская, 2013
Свидетельство о публикации №113082110373
Свидетельство о публикации №113082110373
Рецензии