Чужий день

От воно так завжди. Нібито збираєшся ще зі вчора щось зробити, морально до цього готуєшся, не зважаючи на повну завантаженість, і раптом… Щось виходить з ланки, вибивається геть усе. Навіть… Ні, не так. Все починається з того, що прокидаєшся ти не о восьмій тридцять, як було заплановано (а, відповідно, і внутрішній годинник був налаштований саме на цей час), а об одинадцятій. І це – вже запорука того, що день розпочався не так, неправильно, як на сьогодні, невчасно. Це інший день, який мав настати не сьогодні, а, можливо, завтра чи післязавтра, чи, можливо, через тиждень, місяць, рік… Чи взагалі ніколи у твоєму житті – а у твого сусіда з п’ятого поверху, що працює з шостої вечора до сьомої ранку. Так потрапляє чужий день до тебе в гості, і ти не сперечаєшся – працюєш, займаєшся чимось… Але зовсім не тим, чим запланував зі вчора. Ні. Настрій соннувато-загальмований. Усе буквально протікає повз тебе, ніщо з побаченого або почутого не вдається вхопити або хоча б запам’ятати. «Життя проходить повз тебе» - кажуть у таких випадках. Але ти не зважаєш – чесно намагаєшся втримати свій напрям у сьогодні. Звичайно, нічого не виходить. І не вийде, як би ти не старався. І не намагайся!!! Ці ствердження чути скрізь – за вікном, біля якого ти стоїш саме зараз, з кранів у ванній, де ти забув добре зачинити воду, з вентиляційних шпарин, що видніються на кухні та у ванній під стелею, крики чути й у комірці, де вже давно нікого не було, і позад тебе. Воно кричить, волає тобі у самісіньке вухо, а ти стоїш – і не чуєш?!. Ні, ти не можеш не чути, адже ти – такий творчий, такий чутливий, ти маєш чути, ти повинен, вимушений знати про це, маєш відчувати!..

У коридорі темно. Чути, як крапає вода з кранів у ванній та літає провулками твоєї квартири муха. Набридлива, жирна, чорна і брудна, як і більшість мух у цей період. «Нехай настане для неї спокій…» - шепочуть павучки, що затаїлись у кутках твоєї часом затишної оселі. Через деякий час набридливе зудіння зникає. І чи то справді муха нарешті віднайшла спокій, чи, можливо, просто вилетіла за межі твоєї квартири крізь відчинені двері балкона. Ще тепло для того, аби тримати цілий день відчиненим балкон, але вже холодно для того, щоб вийти на нього і всістися на крісло, споглядаючи, що ж відбувається там, поза межами твоєї реальності, поза межами твого сьогоднішнього світу, твоєї квартири. До того ж твій балкон, на відміну від інших – оновлених й нових – не засклений, не має сталевих кованих елементів, а просто собі звичайнісінький старий балкон з полущеною фарбою на стінах, вузький і незручний для будь-чого. Проте колись-таки вдалося на ньому проспати цілих чотири ночі. То були спекотні ночі, коли навіть батьки відвідували холодильник щонайменше п’ять разів на ніч у пошуках льоду, який ти готував для своїх ранкових чаїв. Тоді ти був чаклуном, білим магом, і твої друзі, повіривши у твою здібність творити, приходили до тебе і просили вилікувати їх від душевних недуг. То було давно.

Зараз ти все ще продовжуєш стояти перед відчиненим вікном. Шкіра вкривається пипками і ти починаєш розтирати її, обхопивши себе руками. Твоя спина, плечі, руки, шия такі гарні, що ти не хочеш одягатись. Ти гарний навіть змерзлий, навіть гарячий… Навіть тоді, коли маєш чужий день. Він потрапив до тебе випадково – як у лотереї. «Але життя – то не лотерея!..» - образишся ти. Ти правий, не лотерея, але день – чужий.

Ти годуєш свого недорослого кота, збираєшся піти придбати на базарі риби для його супів, написати їй, як кохаєш і, врешті, домовитись про зустріч через декілька тижнів; але влягаєшся у ліжко, тягнеш до себе під ковдру кота, береш в руки розпочату книжку і поринаєш у інший світ, інший, але так само сонний, як і вже твій сьогоднішній день. Зупу для кота можна зварити і на курячих шкірках, яким він буде радий не менше за рибу, лист все одно не відправиш, бо не знаєш точної адреси, краще вже сказати у вічі, дочекатись слушного моменту і сказати їй, а домовитись трохи пізніше – ви ще не скоро побачитесь.

Ти майже спиш, часом читаючи книгу, часом, натрапляючи на моменти, збуджуючі твою еротичну фантазію, думаєш про неї, згадуєш її тіло, запах, звички рухатись та різкувато відповідати на запитання, що стосуються лише її. Позаду тебе, з вікна, починає світити сонечко, хоча з самого ранку годі було й сподіватися на його появу. Вже четверта, кімната у рудому світлі, ти лежиш на правому боці, незворушно, ніби ніколи за все життя й не рухався. Твоє красиве тіло прохолодне, його торкається вітер, що залітає з балкона, та ти не збираєшся від нього ховатись. Все навколо спочиває – вже змирилось із тим, що ти не чуєш того, що усі тобі кричать – воно стомилось, і ти також – це чужий день.

«Це чужий день…» - шепочеш сам собі. І вона не зателефонує, і ніхто не прийде, ніщо не відбудеться доти, доки не настане ЗАВТРА…