Вода на плиті нетерпляче кипить,
знецінені тіні з’їдають провини
а в шибки нав’язливо лізе блакить
клятим дощем ,обливаючи стіни.
В кімнаті нікого, лиш тінь манекенів
не друзів, а тіл їх тварюк.
З картин посміхаються дикі олені
у рамці дідусь, стара мати й онук.
Всі дивляться різко, немов із ножами
у поглядах їхніх теж є слова
облили реальність вином й кажанами -
стріляють в життя, немов це лиш гра.
Твоє сопіння, як скрегіт металу,
але не чують манекени.
Вдяглись у чорне, ніби вчора поховали
тебе у парку біля кленів.
Спробуй спрагу піском втамувати,
й пальцем відчути залиту любов;
я буду гостей зрадливих тримати
й ми їм влаштуємо помсту і шоу.
Манекени..
© Copyright: Валерия Зенинец, 2013
Свидетельство о публикации №113081409428
Свидетельство о публикации №113081409428
Рецензии