Як добре...

Лишилася світлинка після зливи,
І ти на ній  -  усміхнено-щасливий,
Спокійно-владний, зверхньо-іронічний.
Таким тебе і заберу у вічність.
Візьму з собою, що запам’ятаю,
Що не старіє і не умирає  - 
Твого обличчя сяйво золоте.
Воно мені уже не відцвіте.
Та й то сказати б  -  ця твоя робота…
Коли й ти був таким-от безтурботним.

Така собі малесенька світлинка:
Твоїх очей примружена смішинка,
Прозора ніжність раннього зела,
Сліпуча мить, що все-таки  -  була.
Щаслива мить, що все-таки спинилась.
За неї я душею поплатилась.
Ну не направду, образно, а все ж
Де тут обман, уже  й не розбереш…

І все-таки, хай хоч там що на світі,
Як добре, що ти був у  тому квітні
На тлі небес, і саду, і шосе.
Хіба не в цьому потаємний сенс
Усіх чеснот, що шанувати треба?
Хіба не це ми заберемо в небо,
Коли Господь покличе у зеніт?
Краплину щастя  і оцей політ  - 
Усе, чим Він, премудрий і святий,
Нам душу освітив і освятив…

м.Вінниця