На все Божа воля

(Світлої пам'яті Оксанки Сімчук)

Тривожилось серце у мами в той ранок,
Із рук маслом вниз чогось впав бутерброд,
Та все ж для сім’ї зготувала сніданок
І мовчки пішла на город.
З дітьми залишилась бабуся старенька:
Малі на піску, старший щось майстрував.
А десь під обід двоє менших тихенько
Зібрались купатись на став.
Удвох, торбу яблук з собою узявши,
Сестричка і братик собі подались...
Одежу на кущ чим скоріш поскидавши –
В обійми ставка віддались.
Їх радо тепленька вода зустрічала –
Сміялись, стрибали, пірнали до дна...
Та раптом сестричка Оксанка пропала,
Куди ж це поділась вона ?..
На берег, наляканий, вилізши швидко,
Брат голосно кликав на поміч людей...
Ніде на поверхні нікого не видко –
І сльози побігли з очей.
Покинувши речі, що ніс із собою,
Підбіг якийсь дядько, усе зрозумів...
Бездиханне тільце знайшов під водою,
І з жалем на землю присів...
Лежала красуня, немов тільки спала,
Не встигла сказати життю “прощавай”.
Дитяча душа в небеса відлітала,
У вічний, небачений рай...
Ридали батьки, і село все ридало,
Маленьку сховали в холодну землю.
Її юним янголом небо забрало,
Так волю здійснивши свою.
Два хлопці на втіху батькам залишились,
Щоб їхні, від туги, серця звеселять.
В одну ніч покійна матусі приснилась,
Про шлях свій в той світ розказать.
“Не плач, моя мамо, не все так погано,
Я в гості приходити буду у сні.
Вас прошу одне, коли встанете рано –
До неба всміхніться мені...”
Всміхалась матуся і небо вітала,
Щоранку втішала свої почуття.
Потрохи і горе в душі забувала,
І чорні хвилини життя.
Велика печаль - поховати дитину.
Нічого не вдієш, як доля така.
Летить, наче куля, наш час беззупину,
На все в світі Божа рука.

24.10.2001