ПОВiЯ

      

„Повією зірок” він її називав
І цілував її холодні руки
Опікувався нею і жадав
Боявся трохи – не хотів розлуки.
Життя плило мов вранішній туман
Вона ж була, мов лялька та, манірна
Трохи скажена і завжди невірна.
А в серці люблячім була його „царівна”.
В віршах її волосся описав,
Та й очі не забув її іскристі.
В його словах була її душа,
А у рядках жила по ньому тризна.
Бо нею жив, для неї і за нею...
Не спав ночами, сон її беріг,
Стояв так тихо над її постеллю
Що навіть чутно було серця біг.
І цілі клумби квітів дарував,
Сповняв усі їй примхи і бажання.
„Чужою” не „своєю” називав
Й весь час чекав взаємного кохання.
Вона ж на нього зовсім не зважала,
Лиш гралася, мов чимось неживим.
Слова її так душу розривали,
А він не дивлячись на це її любив.
Любив її, поки не проміняв
На небо чисте і на хмари білі.
Любив її, поки не став
Тим мертвим, що жило у неї в тілі.
Тим мертвим і сухим, і недоступним
Очима мовчазними він дививсь
На ту, яка в житті ще не награвшись
Над могилою стояла сміючись.
Він дививсь на неї із небес
Карими очима вартового
І зрадів, що дівчинка його
Хоч разок всміхнулася для нього!