Не вiрш, а iсторiя почуттiв

Свої найглибші почуття,найчарівніші слова вона так і не виказала в голос.За те не мав до неї жодних претензій,головним було усвідомлення,що ті почуття щедро в ній квітували,виплескувались з очей,бриніли в голосі,передавались йому з кожним ніжним доторком руки.Вона для нього справжній скарб,який не удавав із себе вірную людину.Вона його звала завше ім’ям.Було їй років чуть меньше його.Справжньою дівкою була вона.Така безпорадна,така  самотня і нещасна,так прагнула опертись на чиєсь міцне і надійне плече.Повз призму років і годин продивлялась своє життя крізь строки,які так вправно залишала на папері.Здавалась йому вона поетичною натурою.І йому задавався в серці запит:Як серце мається моє,коли не знаю де вона? Ну хоч би раз написала мені про почуття свої,коли доля послала любов,дарувала почуття,яких не знала досі.Дивно,але жодного разу не скалатнулось від ревнощив його палаюче від любові до неї серце тоді,коли вона на прочуд ніжна,струнка немов берізка дівчина від ревнощив невинних згорала,хоча і бачила в його очах палкість почуттів і відчувала дотик теплих рук і знала,що не дарма дозволяє торкатися тіла свого.Такая не звична любов у них була.