Казкою в небо

Казкою в небо, зіркою в серце,
Скельцем по венах провела вона,
Ангелом білим вона полетіла
Там де чуття відвертає весна.
Там де ніколи вона не відчує:
Як це кохати повітря і тінь,
Як це коли лише дощик тамує
В серце її, в глиб, захований біль.
Біль, як голубка, клює її  душу,
Кров ніби річка тече по її
Ніжним рукам, тихо каже: „я мушу,
Не піддаватися хибним думкам.
Мушу я жити, нехай не для нього,
Мушу любити, нехай не його,
Але не можу я очі забути,
Що стали частинкою серця мого.
Частинкою дому і зірки на небі,
Частинкою моря і берега мрій.”
Далеко душа вже її відлетіла...
Можливо колись пригадає і він,
Як солодко й ніжно вона посміхалась,
Як сяяли очі блакитні її,
Під місяцем, як вони цілувались,
І як їх любили весняні дощі.
Як  тихо, крізь вічність вона говорила
Мов ангел, ступала на землю м’яку,
Берези любила. І навіть безкрила
Літала вона уві сні й наяву.
Як квіти у полі їм двом дарували
Нестримне бажання і запах життя,
Соромилось сонце й за обрій ховало
Усмішку свою...пізнє це каяття!
Нема вже її і заплаче знов  вітер
В долонях його і пустує душа.
Як прикро, що пізно ми всі розумієм
Любов, що дарує усім нам життя!