Завоювала - дивне слово

Такі сумні і не земні його були чарівні очі
І чорними чомусь здались крила його посеред ночі.
І коси чорні і думки горіли полум’ям яскравим,
І ніби ж то були німі та чулись голоси пискляві -
Ті голоси, що виривались, мов з пекла, із його душі…
Все пихкотіли червонавим коханням дихали вони!
Так дихали, немов в останнє…давили в ній мороз і лінь;
І залишали на прощання палкої насолоди тінь.
Вона ж, мов маків цвіт шарілась, росою ранньою стікала
По білих тих небесних крилах…і знов кохала, розквітала
І розчинялась світлом ніжним на тих руках безмежних, шиї…
Таким холодним, дивним, свіжим наповнились тоді всі мрії.
І мрії і думки – бажання, таке нестримне і палке;
І хоч воно і не кохання, але воно живе…живе…
Вона наповнювала груди йому своїм новим життям
І знала, більше вже не буде воно здаватись майбуттям.
Мов сонце неба голубого від  поцілунків слід лишала
І в опіки перевертала ласкаві дотики. І знала,
І відчувала своїм тілом приязність ту і вподобання,
Як його очі сміло-сміло розповідали про кохання…
Вона дивилася на нього, мов через скляні вітражі
І відчувала щось шалене, що вже було десь на межі -
Десь  на межі, де плаче небо, де райдуга вплітає в сни
Фальшиві стрази, що ганебно їй діамантами здались.
Вона йому віддала юність, вона йому віддала страх,
Але її безмежні мрії горіли якось вже не так.
Не так вже обіймали руки, не так горіли почуттям
Ті заціловані вже губи, що йтимуть поруч з ним…життям.
Не так було, бо досягла всього того що так бажала
І мрія що була збулась, але чомусь здалося мало…
Замало було того неба, і сонця того і зірок,
Не відчувала вже потреби у нім і кожен-кожен крок
Вона згадала, як «учора» ридала ніченьки за ним.
Кляла усіх. Молила Бога. Жила лиш тільки ним одним…
Жила вона ! Вона втомилась і гнатись вже не було сил.
Як раз тоді як зупинилась себе відчула поруч з ним…
Завоювала - дивне слово…і не вкладеться в голові,
Як їй вдалося гарну мрію перетворить в реальність дій…