Варавва

Мені наснилось, що серед пісків
в ізраїльській пустелі випадково,
я старця сивого зустрів,
він привітав мене з любов’ю.

Дістав міхи та пригостив водою.
Ось прохолода cпустилась за бархан.
То хто ж ти є? Чом заговорив зі мною?
« Вараввой кличуть» - він відповідав.

«Я був зелот. Піски Єрусалима
я кров’ю римлян часто окропляв,
бо ненависть  була неугасима,
на зло завжди я злом відповідав.

Не знав жалю, не відчував спокою,
здавалося мені що я герой,
аж поки за гріхи та беззаконня
не опинився за тюремною стіною.

Та навіть там мене туга з’їдала,
хотів меча я знову в руки брати,
я мріяв вирватись, та було б мало
знов кров’ю  землю окропляти.

 Усе змінилось одразу –
мене в палац Пілата привели
і натовп загудів: «Відпусти Варавву!»
Ті крики чулись вдалині.

Я обернувся і побачив,
що чоловік в багряниці стояв,
він був блідий, як мрець неначе,
вінок терновий голову стискав.

А я, що звик до мук та крові,
 відчув, як стало холодно в душі.
То що вчинив він? Який злочин?
У натовпі горлали: «Скоріше розіпни!»

Я вже на сходинках спіткнувся,
мене штовхнули в спину і я йшов,
і там, внизу, я обернувся,
щоб очі змучені побачити його.

Та натовп все горлав і сатанів,
а він взяв хрест й  дорогою поніс,
він до землі низенько нахилився,
бо хрест важкий, але він ніс.

Та ось упав. На Віа Долоросса.
Якась людина хрест схватила,
а натовп ще горлав: «Симон, кириєнянин,
скоріш неси, чекати нема сили».

Незнаю я, чому пішов за ними.
Я бачив всі стражданія Христа,
хотів я йти та буть суддею Риму,
бо це за мене мій Месія помирав.

Кричати я хотів і жага помсти
всю сутність переповнила мою,
і він, Христос, дивився в мої очі
та ледь промовив: «Я тебе люблю».

І ось прийшли ми на Голгофу,
а стражники враз суперечку завели –
як поділити одяг Іісуса
й здійснити ту смертельну ухвалу.

Як забивали цвяхи – я вже плакав,
стогнав від болю, бо немов би я
ті цвяхи забиваю. На цю Плаху
за себе я привів цього Агнця.

Як підняли той хрест, почулися мені
слова людей, які ще сатаніли,
що він сказав їм – Господи, прости,
не знають навіть, що чинять вони.

Мене це вразило. Це ж скільки сили
і любові в серці треба мати,
щоб так безвинно помирая на хресті,
убивць своїх не проклинати.

Раптово темрява всю землю вкрила.
«Збулося» - голосно сказав він і помер,
в ту ж мить у храмі рухнула завіса,
у страсі натовп біг, а я завмер.





Біля хреста я бачив римського солдата,
навколішки стояв він і стогнав,
немов дитина, голосно так плакав,
що мимоволі я з ним поряд став.

І як у мареві просив: Господь, прости,
за всі мої гріхи і беззаконня,
ти грішного мене прийми й зміни.
Допоможи знайти душевний спокій.

Я не бажаю жити у гріху,
тому не хочу більше убивати.
Я зрозумів єдину істину твою –
вона в любові, її вже не сховати.

Щасливий я, бо мій Господь зі мною,
веде мене пробитою рукою
у світлий край небесного спокою.
Іісусе, як прекрасно поряд із тобою.

Тут я прокинувся, ось ранок наступив,
згадав цікаву розповідь Варавви.
Я крикнув:  Слава, Господи тобі!
І дякую за милість дану.

За милістю твоєю  народились
прожити це життя без кандалів гріха,
за благодаттю ми усі змінились,
отримали це щастя на віка.

Великий Боже! Славимо тебе завжди!
Отця і сина, вічний дух святий!
Благаю, двері у спасіння відчини,
своєй любов’ю весь народ укрий.

Хто в узах є, то я молю за них,
спаси їх, Отче, каяття їм дай,
прости їм слабкість та земний їх гріх
та приведи додому, у небесний край!


І. Джемілєв, переклад з російської С. Коз’якова (Якименко)