З роками дерево душі
До листопаду доживає.
Повільно листя облітає,
Встеляє землю.
Не спіши,
Холодний вітре, на світанні
Оббити яблуко останнє,
Бо й так впаде.
Уже душа
Стає сама собі чужа -
Стоїть в передзимовім світі
Без позолоти і без цвіту,
І навіть без плодів,
бо й тим
Пора настала обірватись.
Ані пташині не озватись,
Ані джмелю не прогусти.
Усе вже в пам’яті…
Не гріють
Ні спомини, ані слова.
Душа потрохи вечоріє,
Сама в собі уже жива.
Хто рахував її суцвіття?
Її прещедрі врожаї?
В якому несвіті і світі
Лишилися скарби її?
Ніхто вже того не згадає.
Тихенько сонечко сідає,
Замерзле віття золотить.
Стоїть душа передзимова
Останнім прихистком любові.
Чекає, поки Бог простить…
Дерево душi
© Copyright: Таня Яковенко, 2013
Свидетельство о публикации №113072508427
Свидетельство о публикации №113072508427
Рецензии