Тебе нема вже стільки довгих літ.
Твоя душа із зорями злилася.
Моя ж — в холодній тузі знемогла,
Зневірившись в очікуванні щастя.
Моє волосся вітер приласкав,
І очі висушило Богом дане Сонце.
Та заспокоєння так час і не настав,
Даремно оглядаюсь на віконце.
А за вікном в незвідані світи
Летять, клекочучи, збентеженілелеки,
А я твого лиш прагну вороття.
— Вернись, — шепчу, — омріяний,далекий.
Я на осоння викладу журбу,
Нехай світило грається із нею.
До Афродіти руки простягну:
—Допоможи, як помогла Енею!
В Атланта сили-волі попрошу:
— Не дай мені, згорьованій ,упасти.
Проста я жінка, смертна на Землі,
Благаю небагато: трохи щастя!
ТЕБЕ НЕМА ВЖЕ...
© Copyright: Татьяна Школяренко, 2013
Свидетельство о публикации №113071809233
Свидетельство о публикации №113071809233
Рецензии