Не поверила...
Ти знову стоїш біля відчинених дверей моїх, ніби нічого й не трапилось.
Дивишся у очі і говориш, як палко зіскучився за мною, що любиш мене одну,
що готовий поклястися (вже вкотре?) чим завгодно — лиш би повірила.
І очі твої, диявольського сяйва сповнені,так заворожливо проникають в душу,
що рана ще глибше проймається їдким щемом.
Як наказати собі встояти, не кинутись в безумство обіймів,
не обпалити тебе поцілунками, не зімліти на твоїх грудях
від шаленства душі, адже ти знову переступив поріг нашого дому!
Все так би й трапилось, коли б хоч на мить потьмарився розум,
коли б зневіра, зрада твоя не виїла сподіванок серця, коли б,коли б...
Ще буде багато коли б, і всі вони вагомі.
І повірити тобі в хвилини твоєї слабості —
значить начисто розтоптати свою душу.
Не повірила, але все ж таки розтоптала..
© Copyright: Татьяна Школяренко, 2013
Свидетельство о публикации №113071700596
Свидетельство о публикации №113071700596
Рецензии