Чи не час вже зозулі кувати?
Я б її запитать посміла:
— Скільки літ ще на тебе чекати?
Від самотності враз посивіла...
Ти казав, що зморшки — дарунки
Тим, хто долі своїй радіє,
Вони ж сліз бережуть краплинки,
Коли серце німотно мліє.
Ти казав, мої очі — дарунок,
Від нечистої сили дані.
І чаклунки жагучий цілунок
Ятрить душу і розум п'янить.
— Не гадай, — ти казав, — як смієш?
Сил немає до мене тягнутись?
Не любив ти мене, розумієш?
Поспішав все назад озирнутись.
Чарувала тебе! Чарувала?
Чим же? Серцем своїм невгамовним,
Що так ніжно тебе покохало
В танці мрій і ночей безсонних.
Ой, зозуле, сестрице, втіхо!
Не пророч мені знов страждати.
Нехай вернеться він для того,
Щоб зуміла його я прогнати.
Вороття
© Copyright: Татьяна Школяренко, 2013
Свидетельство о публикации №113071406776
Свидетельство о публикации №113071406776
Рецензии