тезка

нещодавно ховалася по кутках квартири, втрачала голос - усе це на три-чотири. заглядала ночами під поцятковані снами вії - пані Анастасії.

тепер я малюю її портрети, пещу штрихами пензля її вуста. згадую дні, що потім сплелись в легенди, й різке "відстань!". ловили зірки, що падали в сніг на спочин... о, зараз так само вже друга ночі.

нещодавно я забувала про власне ймення, здригалась, коли вона говорила про мене; я знала, вона - моя нездійсненна мрія, - пані Анастасія. я дивилась на неї не прямо, а мов крізь призму, вірила, що у неї суничний присмак, милувалась, коли вона посміхалась іншим - що треба більше?

тепер мене і саму нарекли суничною, вторять шекспірівським голосом про красу. я у ролі чиєїсь простої зустрічної вперше і, мабуть, такі дурниці верзу. та він набирає мій номер знову, щораз під вечір, і ми говоримо з ним без підводних течій.
і під кінець розмови ми (разом): I want to see you,
пані Анастасіє!