Хвилинка параноi. Частина 2

Хочу додому… Кашель повернувся… Їм весело, а мені… Що я тут роблю? Чи не лишній? Чи може просто моя черства душа просто заблукала між ясних вогнів, які не відпускають? Які не хочуть тебе лишати на самоті? А може, вони лиш для себе? Просто не хочуть самі лишатися… на самоті..? І ось ти, такий самотній сидиш, в кутку, ніби раб споглядаєш на них… возвеличуєш, й молиш Бога, щоб дав тобі ті самі почуття, дав змогу відчувати… радість… Але… це неможливо… Чи то Бога не існує, і атеїсти праві, чи то він тебе не чує, в гулі тисячей віруючих в усьому світі. Тож, мені лишається лиш… лиш вірити, тримати надію своїми крихкими долонями, що так ослабли без почуттів, надію на те, що я зможу, я буду відчувати те ж, що вже не я, такими великими очима, буду дивитися на когось, а хтось, буде заздрити мені… мені… та, коли ж це буде..?
Вже йду додому, нагулявся… набридло… Блискає… штормове попередження? Невже було? Ти бачиш біля себе когось… друзів? Чи просто… людей, близьких тобі? Чи може, саме вони ті ясні вогні? Що не відпускають… За скреготом грому, не чуєш нічого.. і нікого. Вона так прекрасна… ця блискавка. Така велична… повна моя протилежність. І навіть не в плані того, що я «людина», а вона лише згусток енергії, лише виплеск енергії від різнойменно заряджених атомів і молекул в хмарах, а тим – що я, нічого не вартий, за мною не наглядає ніхто… не возвеличує. А вона… така прекрасна, така… така… й словами не описати, а що я? Я – нічого, в порівнянні з нею.
Ось... від дощу пронесло. Ще досі кашель. Вже дере горло. Попрощався з друзями. Вже сам. Знову. Зайду по звичці в Інтернет. І знову буду шукати себе… Хоч точно знаю, що не-зна-йду…