Я Земля

               
О люди, люди!  (Якщо люди!)
О Боже милий мій, прости…
Не крайте, прошу мені груди,
Не ставте жадності хрести!...
Не рвіть мене, побійтесь Бога!
І не шматуйте на куски,
Бо приведе вас в ад дорога
Через бездушшя, навпрошки.
Що збудували – поламали,
(Зламать-бо легше, ніж звести…)
Згубили все, що в душах мали,
Зірвали щедрості мости…
Ви й так по горло уже ситі,
(Бог бачить! Я ж бо не брешу!)
Багатством, жадністю умиті, -
Не крайте груди, вас прошу.
Ви мене ядами травили,
Кидали хімію в траву,
Сушили, різали, палили,
А я ще дихаю, живу…
Була я щедра і багата,
Пшениці квітли і жита,
Веселі будні, пишні свята,
І була доля золота…
Весною радувала квітом,
А восени звала в сади.
І всім було чому радіти,
І Бог не слав до вас біди…
Та ви межу переступили, -
Байдужість скрізь і пустота…
Усе, що людяне – згубили,
А все недобре – пророста…
Тепер мене, неначе  бранку,
За мідний гріш продаєте…
До ночі темної із ранку
На шмаття ріжете, рвете…
І  вже терпіть мені несила,
Мабуть мені це не знести…
Я волі, волі в вас просила,
А ви мені – хрести, хрести…
Чому ж за щедрість – підла плата?
Я ж віддавала все сповна.
Ви хочте срібла, хочте злата, -
Так в чім, скажіть, моя вина?
Я не продажня, просто – спільна!
Але скажіть мені тоді
Чому ж сьогодні я не вільна?
Я потерпаю, я – в біді!
Я так хотіла щастя й волі,
Про них я мріяла роки…
Щоб ріс чебрець пахучий в полі,
Щоб голубіли сокирки…
Ось вам би – мріяти й кохати,
Так посушили ж криниці,
Щоб пельки золотом напхати, Та свої жирні гаманці.
А я – ЗЕМЛЯ! Мала планета!
Я чую, чую вже біду!
Мене зміняли на монету,
Я скоро в безвість упаду…
О люди, люди, схаменіться!
Бо ж серце в вас не кам»яне!
Лицем до Бога повернітьс,
І більш не нівечіть мене!
А я вам щедрістю віддячу, -
Житами стиглими впаду.
І щастя кожному позначу
Вишневим цвітом у саду.