Рожа

Старий Онуфрій Дикун сидів на причілку і голубив свою літню думку.Дим від його улюбленої люльки окутував усе. Руки, що тримали голівку з тютюном, давно вже були не ті, грубі, засипані зморщками,де не де потріскані. Чоло з віком почало виблискувати на сонці, казали, що якщо чоловік багато мислив, то все на ньому і викарбовувалось, і думка,  і яка дурна година.
Зросту мав статного,але старість почала брати своє та потрохи гнути його до землі.Але ніщо не могло зрівнятися з очами старого Дикуна.Глибокі,проникливі сині очі, ще зберегли свою молодість,але втратили вже той запал та блиск, що колись гнали його немов яку буйну тварину.Так Дикун все життя гарував та вигризав, то там кусінь, то там добрий шмат. Як не є, то була його філософія - робота без розуму, не робота, а пусте.
Сидів старий Онуфрій та думав.Вечір потроху згасав, напувалась ніч своїм темним соком.
- Ти чого се?, - вдарив жіночий голос.
Дикун випустив диму:
- Та хто зна.А що ти мені сьогодні скажеш?
На причілок вийшла господиня, потираючи руки у рушник.Вона мовчки подивилась на небо, на землю, сильно вдихнула повітря та й відповіла:
- Пахне громовицею,нечистий зрадіє.Ти знаєш що для нас то значить.
- А ти ще не вимітала кути в хаті?
- Ні, я чекаю.
- От і добре, - відповів старий та потушив люльку.

***
- Ніц не розумію. І не хворий, але й нездужає, - відповіла жінка.
Вона нахилилась до дитини, і відчула  ніби якась сила його тягне.
Здимнула на нього свяченою водою, прочитала молитву, та відійшла.
- Я піду.
Ніч затягнула собою все навкруги. Де не де шумить дерево та квакає жаба. Літо голосно промовляє про себе зза садків, зза струмків,у кожному шепоті вітру.
Прийшовши додому, Устима відчинила двері та побачила що чоловік сидить за сатолом, та щось собі думає.
- Ти чого се, Онуфрію? - підійшла вона ближче.
Він не відводивши погляду відповів:
- я усе думаю.Що дитя?
- не знаю.там щось не дуже добре із ним, ніби не хворий а не здужає.
- то певно налякався чогось.
Устима присіла:
- можливо чоловіче, можливо.
- а мати що?
- мовчить.мені здається що ходила вона до невченої Явтухи.
- огогого....то не жінка, то шинковий філософ.Ех, пропало дитя.
- та хто зна.подивимось.ти їв?
- я не силую до вечері,але як жадаєш то поїм.
Накривши на стіл, жінка сіла навпроти чоловіка. Вони мовчки поїли, мовчки посиділи. ще трохи попрались та зібрались до сну.Потушивши свічки, накрившись ковдрою, Онуфрій лежав та все думав. З його голови раптом почали вигукуватись німі спогади минулого.Він згадував свою жінку по молодості, як вони сміялись, як він їй розповідав про небо, зірки та як марив зажити,зажити сильно, ближче до землі та заможньо.Лежав, лежав, усе пригадував та й заснув.
Спозаранку хату раптом збудив різкий та голосний стук у вікно. Онуфрій піднявся, підійшов та відкрив двері, аж бачить своїм сонним оком сусід стоїть спантеличений.
- що є тобі?
- Онуфрію, тут таке, перселенці....повно...вози...вози...люди...діти...жінки.... - запинаючись вимовляв чоловік.
- Які переселенці?