Кохати - то не встидно

КОХАТИ - ТО НЕ ВСТИДНО

                О безумство, почуття і встид,
                Що стискає груди і пече вогнем.
                Та несила кохання ховати, скривати,
                Порібно назовні, мов птаха, у небо випускати.
                О доле болюча, чому так тяжко раниш душу?
                (Наталя Зінкевич)

Чому ж-бо встид? кохання адже
Є найсвятішим в світі станом...
Коли в душі любов прокаже
Закон, що рухає життя -
Тоді вуста мовчать не стануть,
Чи промовляти каяття:

Бо жити, дихати, радіти,
Вдихати квітів аромат;
На зорі, чи зорю дивити,
Лицем, немов люстром, світити
Ним віддзеркалюючи світ,
Що сонцем є увесь залитий...

О, чи душа хіба зуміє, -
Коли вона по комусь ниє, -
У зашморг кинути себе,
Усе те відштовхнувши яро?...
Й глядіти небо, що рябе?
На смерті тлінної примару?...

Та ні... Бо не прийняти дару
З Небес до серця - сил нема...
Й коли любові - серце - хата,
Його заповнивши до краю, -
Так, що аж ледь не розриває, -
То що примусить не кричати???...

Та ні... не змовчиш... я те знаю...
І щирим криком розбиваєш
І лід, і стіни, і кайдани...
І знаю, день колись настане,
Коли із тим, кого кохаєш,
Розділиш долю... й все, що маєш...

І то - є щастя, як потребу
Хтось має в тім, що є твоїм:
Чи праця рук, чи в очах небо,
Чи слово вуст, що є святим,
Чи тіла теплого віддача, -
Усе, що так багато значить...

Що я не куплю ні за гроші,
Ані за те, що я - хороший,
Ані за те, що вроду маю, -
Бо ти - даруєш... бо - кохаєш...
Тим-бо й багата, очевидно...
Багатство ж мати - то не встидно...
Встидніше - як на щедрість бідна...
 
07.12.2012
Братіслав Лібертус