Дарунок повii

Ти мені подобалась тоді.
 Цілував твої вуста нескромні...
 Бо тепла жіночого хотів, -
 Усього лиш трошки, на долоні...
 Сам не знаю, що тоді найшло,
 Підпустив тебе до себе нащо...
 Та коли відчув твоє тепло,
 То уже забув, що ти - пропаща...
 І тебе судити не посмів.
 І кордони щезли в ока миті...
 Ти свята насправді! - зрозумів, -
 найпотрібніша тепер у світі...
 Зігрівала душу простота
 в наших одинокостях  суміжних:
 і в твоїх довірливих вустах,
 і в твоїх обіймах щиро-ніжних...
 Обіцянок - ніц. І ніц питань.
 Все ся стало, ніби все наснило...
 І шукав у собі каяття
 потім, коли все уже скінчило...
 Тільки каятися й досі не змоглось.
 Бо у серці - теплий дяки спомин...
 За кохання, що в тобі знайшлось,
 я віршем своїм пишу тобі ікону...
 І не знаю, нащо то мені,
 і чому моя рука віршами пише
 тій, презиреній, що на самому дні,
 адже ти - всього повія лише...

 14.01.2012
 Братіслав Лібертус