Мiй улюблений вiрш

Пусті слова… лиш душу крає
Найбільша прикрість у житті.
Вона говорить, що кохає:
Лише слова, слова пусті.

Тебе життям своїм вважає.
Вона хоч знає сенс цих слів?
Нехай спочатку поважає,
Щоб жар у серці не зітлів.

Вона говорить, що щаслива,
З тобою ніби не своя,
І що вона така дбайлива,
Що головне в житті сім’я.

А слів своїх не розуміє…
Бо ці слова шаблон і гріх,
Коли хтось інший теж зігріє,
То він також почує їх.

Чекаєш зустрічі – все марно,
А ти шукаєш вільний час.
І як же соромно, вульгарно,
Коли при всіх цілуєш раз.

Говорить: « Ти в мене найкращий».
Вже через день такі слова.
Коли в це віриш, ти пропащий
Або відсутня голова.

Весь сенс життя – щоб хтось був поряд,
А через місяць вже набрид.
А ти все питимеш із горя –
То твій повільний суїцид.

Та пройде час. Прийдеш до тями
Забудеш, як безбожно пив.
Вона впаде до тої ями,
В яку недавно ти вступив.

До крові лікті буде гризти,
Волосся пишне з голови
Нещадно рватиме. Ти ж чистий:
В твоїй душі не разом ви.

Ти все це з часом зрозумієш.
Її ж забудь, душі не край.
Живи, кохай, як ти умієш,
І лиш достойних обирай.