Людина

Бувають моменти у нас у житті:
Нічого не хочеш, лиш хочеш піти
Подалі від світу жорстокого, лиха.
Та доля сувора й доводиться стиха
У подушку плакати довгії ночі,
А вранці вставати й червонії очі
Ховати знову під тоннами гриму,
І знов до віршів підбирать своїх риму.
Ти в них поховаєш самотність і зло все,
Емоції в них до людей донесеш.
Підеш в світ жорстокий і будеш сміятись,
Сміятися з того, що їм не дізнатись,
Як боляче ніч ти оцю провела,
Як гірко проплакала. Й все це дарма.
Бо клином на цьому ще світ не зійшовся,
Ти це зрозумієш. А зараз домовся,
З собою самим ти парі уклади,
Що не відвернеш від тієї мети,
Тієї, що ставив собі за єдину,
Коли ще малою бувши дитиною
Такий безтурботний крізь вулиці йшов
І зрозумів, що сенс буття віднайшов.
«А зараз для чого жити?»- спитаєш?
Ні, я не скажу, ти і сам пам’ятаєш,
Як радісно й тепло стає на душі,
Коли світить сонце. Воно світить тобі
І кожному з нас. Ми усі пам’ятаєм,
Як добре стає, коли сніг випадає:
Ідеш по землі, а здається, що раєм.
Юначе, згадай як привітно всміхалась
Та дівчина, що вже давно покохалась.
Згадай її очі, тепло її рук
І непокірний в ту мить серця стук.
Згадай добрих друзів, вони помогали,
У тяжку хвилину плече підставляли.
Найкращі це люди, хоч, знаю, їх мало.
І ти, дівчино, не забудь, будь-ласка,
Як перед подругами знімала свою маску,
Як розкривала свою тендітну душу-
Це нагадати знову тобі мушу.
До опівночі дівочі секрети,
А потім поснуть всі. Лиш місяць, і зорі, й комети
По небу свій шлях до рання прокладають.
Лиш сонце зійде – вони враз всі зникають.
Згадай кращих друзів і перше кохання,
Його вірні очі й ласкаве вітання.
Я впевнена, в кожного з вас це було.
Згадайте емоції, все те тепло ,
Що вони дарували.
Повірте, вам краще враз стане.
Я вас не учу, ні, я не вправі навчати.
Я просто всіх Вас закликаю кохати,
Творити добро, не і бути собою,
Не варто весь час іти вслід за юрбою.
Цінуйте життя, бо ця мить неповторна й єдина.
А ти – унікальне створіння, що Богом назване Людина!