Зависть... Она бывает разной... проза

     Колись мене запитали чи заздрісна я людина? Звичайно, тоді я відповіла -  «ні», але з роками, з плином часу і подій, зрозуміла, що так! Так! І дуже! Ні, в жодному разі я не заздрю новій сукні або чобіткам, котрі придбала сусідка, не заздрю шикарним будинкам та автомобілям, не заздрю, коли ходжу по магазинах наче по музеях – меблям, кришталю, золоту, всьому тому блиску, якого зараз так багато, що аж занадто… Заздрю зовсім іншому…

     Поруч зі мною стоять дві дівчини. Вони стрункі, красиві, веселі, вони – молоді! Як це гарно, коли можна голосно і щиро сміятися, хитро поглядати на хлопців, а потім раптово вискочити з тролейбуса зовсім не на тій зупинці, де потрібно, а просто тому, що така чудова погода, сонце світить ласкаво і тепло, золоте листя заполонило весь простір: воно під ногами, воно на деревах, воно падає на плечі, на волосся… А ти йдеш по ньому, вдихаєш осінній, трохи з гірким присмаком вітер і щиро радієш всьому навкруги! Ти – молодий! Яке це щастя!

     Я заздрю деревам, які вміють з таким шиком, з такою безмежною щирістю дарувати людям свою красу… Вони – ніжно-зелені весною, влітку дають нам свою прохолоду, а восени віддають всю силу і красу для нас. Перед холодною зимою, прощаючись з нами до майбутньої весни, забирають у сонця всі можливі фарби і малюють, малюють, малюють… «…а тополь тонкой кистью рисует в небе все, что скажут листья»…

     Я заздрю їм, бо вони можуть заснути на такий тривалий холодний час, а коли сонце знову пригріє – прорости новими гілочками, листочками… Когось уже не буде на цій землі, а вони ще довго-довго житимуть…

      Я заздрю вітру, який витає над моєю рідною землею. Ось він зараз був тут, а через мить вже шелестить листочками високих берізок. Хто знає де він буде через годину, дві? Може на моїй рідній Полтавщині, де такі чарівні, оспівані великим Гоголем, вишневі, яблуневі квітучі садки, де на «больничній горі» немов клаптики яскравого неба, цвітуть сині проліски, які чомусь називають «просореном», а може захоче податись зовсім в інший бік – на чужину?.. «..я всё гляжу куда-то в небо, как будто ищу ответа…»

      Він побачить ліси і гори, степи і ріки, але все одно, колись повернеться сюди, на свою маленьку батьківщину, де народився і зміцнів, де таке безкрає, високе синє небо, де співають пташки, і де так щемить серце за тими, кого немає і вже ніколи не буде. Так і ми, навіть мандруючи по різних країнах, не знаходимо нічого кращого, ніж та земля, де виросли, де минула юність, де були молодими батьки, де посміхалися дідусь і бабуся…

      Я вдячна Богові, що живу, бачу цю красу, дихаю прозорим, п’янким повітрям, слухаю пташині пісні, ловлю в долоні краплини дощу, а зимою зірочки-сніжинки, і трохи сумую,.. бо Життя таке коротке… «…Есть только миг между прошлым и будущим…»
      Вересень,2001р.


Рецензии
Понравилось. Почитайте и мой стих "Зависть".

Деплоранская Елена   18.03.2017 15:40     Заявить о нарушении
Спасибо, Елена за отзыв. Вам- удачи.Приходите.-Л.Г.

Лариса Геращенко   21.03.2017 12:30   Заявить о нарушении
Просто название не соответствует смыслу, где Вы сожалеете о прошедшей молодости, восхищаетесь девичьей красотой и красотой окружающего нас мира, совершенством природы...Не обижайтесь, я так понимаю. Сто раз : мои извинения.

Деплоранская Елена   23.03.2017 15:07   Заявить о нарушении
Вы не завИдуете, а восхищаетесь, восторгаетесь!

Деплоранская Елена   23.03.2017 15:16   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 4 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.