Любов Всевишн й присвячу ться Г. Тютюнник Три зозу

Я поштар. Я, здається, звичайна людина.
Але мариться все, що я долі спліта.
Марфі, в неї душа лебедина,
Дав потримати чужого листа.

Відчувала! Чекала на мене на поріжку,
І така вся тендітна, маленька, сумна.
Як виходжу з листом на доріжку.
Ось вона. І питає: «Нічого нема?»

Я хотів-бо сказати: «Нічого»,
Але серце стиснулося: «На!»
Притулилась вона вся до нього
І шепоче, і дякує дядька Левка.

Мліє, читає зворотну адресу.
«Досить! Слізьми ти його не розмаж!» -
Розвантажу я краще вугілля з експресу,
Ніж дивитимусь на цей стражденний пейзаж.

Ця нещасная дуже Михайла любила.
Так любила, що можна лишитись життя!
Хоч і щастя своє вона десь загубила,
Та не здатная вкрасти чужеє була.

Я – Левко, що приносив у хату новину –
Від Михайла з Сибіру Софії листа.
Але я відчував перед Богом провину –
Марфі дав пригорнути до щастя вуста.

Я – той зв’язок між буденним і мріяним світом.
І переносячи думки чужі,
Якось побачив: зозулі летіли з привітом,
Може це мрії людські, міражі?
22.04.13