Гiрка доля

                Перевод Лидии Ковалёвой Роговой -
                http://www.stihi.ru/2013/05/13/4684


Апрелія  із лісу  йде  з  квітками,
Ступає  ніжно  на  траву  зелену…
Не  зналася  раніше  з  парубками,
Тулилася  лиш  до  старого   клена,

Ялиноньки-подружки   веселили,
Кружляла  між  березою  й  вербою,
Була  вона  чарівна,  ніжна,  мила…
В  ліс  Травень  завітав  і  взяв  з  собою

Струнку  дівчину  в  дивному  віночку
Із  лікарських  рослин  і  перших  квітів,
Не  знала  ще  Апрелія  жіночу
Життєву  долю,  й  що  вона  не  світить,

Не  гріє,  а  тримає,  наче  камінь
І  тягне  у  болото  горя  й  злиднів,
Що  люди  є  отруйні  та  погані,
Ще  гірші  за  гриби,  бо  й  їх  негідні!

«Привів,  - кричали, -  звідкись   рудокосу,
В  одній  сорочці  із  вінком  незграбним,
Зайшла  у  хату   горда,  але  боса,
Та  сірими  очима  хоче  звабить!

Жени  її  з  світлиці  до  роботи!
Не  гоже поміж  нами  виходжати.
Сидіти  за  столом  одним  ми  проти,
Нехай  іде  у поле,  вчиться  жати!»

Із  раночку  до  ночі,  рік  за  роком
Згиналась  до  землиці,  мов  стеблина.
То  сонечко   вогнем   пекло  звисока,
То  вітер   не  вщухав,  у  вуха  линув.

Вінок  роздерся,   квіточки  зів’яли,
В’язала  хустку  -   не  сховати  косу,
Руду  красуню  не  спинялись  -  кляли:
«Як  важко  робить ,  та,   нема  їй  зносу!

Вона  ж  бо  відьма,  знає  всі  травинки,
Тому  і  ходить,  наче  мальва  пишна!»
Чи  заздрість  гірша?  Не  було  дитинки!
Вина  дівчини,  чи  це  Травень  -  грішник?

Стерпіла  б  все:  наклепи  і  образи,
Аби  дитя  в  колисці  колихати…
Та  не  збулося  в  долі  це  ні  разу,
Й  пішла  до  річки-матінки  із  хати.

Омила  ніжки,  кличе  річка  далі,
Лягла  на  воду,  рученьки  розклала,
Від  суму  попливла,  чи   то   від  жалю,
Навіщо  їй  життя  таке   невдале…

Накрили  хвильки  личенько  біленьке,
І  тіло  заховалося  від  неба…
Знаходить  в  лісі  Травень   лиш  опеньки.
Шумлять  дерева  вслід,   йому  ганебно…
(08.05.13)

ОНЛАЙН-ПЕРЕВОД:
Апрелия  из леса  идет  с  цветками,  Ступает  нежно  на  траву  зеленую.
Не  зналась  раньше  с  парнями,  Прислонялась  лишь  к  старому   клену, 
Ёлочки-подружки   веселили,  Кружила  между  березой  и  ивой, 
Была  она  волшебная,  нежная,  милая.  В  лес  Май  пожаловал  и  взял  с  собой
Стройную  девушку  в  странном  веночке Из  лекарственных  растений  и  первых  цветов,
 Не  знала  еще  Апрелия  женскую Жизненную  судьбу,  и  что  она  не  светит, 
Не  греет,  а  держит,  как будто  камень И  тянет  в  болото  горя  и  бедности,
Что  люди    ядовиты  и  плохи, Еще  хуже    грибов, да  и  их  недостойные! 
«Привел,  - кричали, -  откуда-то   рудокосу, В  одной  рубашке  с  венком  неловким,
 Зашла  в  дом   гордая,  но  босая, И  серыми  глазами  хочет  соблазнит!
Гони  ее  из  горницы  работать! Не  хорошо между  нами похаживать,
Сидеть  за  столом  одним  мы  против, Пусть  идет  в поле,  учится  жать!» 
С  утра  до  ночи,  год  за  годом Сгибалась  к  землице,  словно  стебель.
То  солнышко   огнем   печёт  свысока, То  ветер   не  стихал,  в  уши  нёсся. 
Венок  разодрался,   цветочки увяли, Вязала  платок  -   не  спрятать  косу,
Рыжую красавицу не останавливались - проклинали: «Как трудно работает, и, нет  ей износа!
Она  же   ведьма,  знает  все  травинки, Потому  и  ходит,  словно мальва  пышная!»   
 Зависть  ли худшая?  Не  было  ребёночка! Вина  девушки,  или Май  -  грешник? 
 Стерпела  бы  все:  клевету  и  обиды, Лиш бы  ребенка  в  колыбели  качать.
Но  не  сбылось  в  судьбе  этого  ни разу, И  пошла  к  реке-матушке  из  дома. 
Омыла  ножки,  зовет  река  дальше, Легла  на  воду,  рученьки  разложила,
От  печали  поплыла,  то ли   от  сожаления, Зачем  ей  жизнь  такая   неудачная.
Накрыли  волны  личико  беленькое, И  тело  спряталось  от  неба.
Находит  в  лесу  Май   лишь  опята. Шумят  деревья  вслед,   ему  позорно...